Рік – з новим серцем
Семирічна Соломійка Книш із Ковеля вже рік живе із серцем, яке їй пересадили від чотирирічного рівнянина Юрка Сотникова. Дівчинка закінчила перший клас, малює і підкорює Інстаграм українськими піснями, а ще каже, що тепер святкує два дні народження: один у січні, а другий – у липні.
- Минув рік з дня пересадки серця та другий день народження нашої Соломійки, яка вже стала символом української трансплантології. Ми завжди пам’ятатимемо та дякуватимемо батькам хлопчика Юри, саме завдяки ним рік тому ми змогли врятувати життя Соломійки та ще двох хлопців. Низький уклін та вдячність, яку важко висловити словами, - зазначив лікар-кардіохірург, директор Інституту серця МОЗ України Борис Тодуров.
У липні минулого року відбувся прорив у сфері української трансплантології. Вперше в нашій країні провели пересадку серця шестирічній дівчинці – Соломії Книш.
Донором став 4-річний Юрко Сотников із Рівного. У хлопчика констатували смерть мозку – шансів вижити не було. Його мама, Катерина Сотникова, за фахом – лікар. Вона прийняла важке, але виважене рішення – підписала згоду на забір органів синочка, врятувавши Соломійку та ще двох хлопчиків, яким трансплантували нирки та печінку.
Як розповів Борис Тодуров, який виконав пересадку, донор був меншим за пацієнта, тому маленьке серце треба було адаптувати до нового організму.
За його словами, до операції було залучено понад 20 лікарів. За словами медиків, реабілітація дитини була швидкою. Лікарі зазначили, що дівчинка після операції швидко відійшла від наркозу. Після цього вона одразу попросила склянку води та банан.
Ольга Книш – багатодітна мати: окрім Соломійки, в неї є старша донька, яка вже заміжня, і двоє синочків – 12 і 15 років. Жінка сама з великої сім’ї: її батьки, окрім десятьох власних дітей, прийняли на виховання ще стільки ж дітлахів, утворивши будинок сімейного типу. Але, зі слів Ольги, ніхто в родині не мав проблем із серцем, та й Соломія народилася цілком здоровою.
Дівчинка вирізнялася швидким розвитком: рано почала ходити, говорити, проявляти жваву цікавість до світу. Тому коли дівчинці не було ще й двох років, мама без вагань віддала її в ясельну групу дитячого садка. Але через кілька тижнів у дитини виявили інфекційне захворювання.
- Був сильний бронхіт, лікували антибіотиками і всім, чим можна, щоб її витягнути. За кілька тижнів хвороба минула, і ми пішли до лікарки на контрольний огляд, щоб повернутися до садочка. Проте вона сказала, що почула шуми в сердечку і направила нас на УЗД. Я, як кожна мама, спочатку подумала, що, можливо, лікар помилився... Що ми поїдемо до іншого і він скаже: нічого страшного немає… Але жоден інший так не сказав. Нас направили до Луцька, а там знову озвучили діагноз кардіоміопатія. Це означає, що серце дитини значно збільшене. Клапани були як ганчірка, не могли нормально працювати і качати кров – фракція серця була дуже низькою. Тому ми раз чи двічі на місяць їздили в обласну лікарню, де ставили крапельниці, постійно приймали пігулки. Я так надіялася, що все нормалізується, але щоразу в Соломійки було гірше й гірше із серденьком, – пригадує Ольга.
Через рік лікарі сказали батькам, що єдиний вихід врятувати донечку – трансплантація серця.
- Спочатку це був шок, – каже мама. – Але ми поїхали в Інститут серця до Києва та стали в список очікування на пересадку дитячого серця. Нас одразу попередили, що в Україні дитяче серце для трансплантації – надреальне явище. І ми якось із тим навіть змирилися.
Книші чекали на можливість трансплантації серця для маленької донечки півтора року. Але коли на початку липня до мами зателефонували з Інституту серця і повідомили, що є дитячий донорський орган, вона злякалася.
- Мені зателефонувала наш лікар в Інституті серця Анна Мельник і сказала, що є шанс пересадити серденько моїй дитинці. Мене охопив страх і відчуття, що чиєїсь дитини не буде заради моєї… І я відмовилася. Сказала: може, у вас є інші дітки, яким більше потрібно. Це був стан паніки, – пригадує Ольга. – Потім передзвонила ще транскоординатор і перепитала, чи пропонували нам трансплантацію. Я відповіла, що так, але ми поки не будемо робити пересадку.
Третій дзвінок з Інституту серця був уже до Олександра, тата Соломійки. Телефонував особисто директор Борис Тодуров. - Борис Михайлович сказав: "Ви що, не розумієте, що є унікальний шанс врятувати вашу дитину? Вона на таблетках проживе ще максимум чотири роки…" – пригадує мама Соломійки, додаючи, що вирішили їхати саме після цього дзвінка.
Операція тривала три години. Увесь час, поки лікарі віддано працювали, біля операційної були дві мами: Ольга, яка молилася, щоб її дитина вижила, та Катерина, яка щойно втратила єдиного чотирирічного сина. Вона теж просила Бога, щоби його серце ожило в грудях Соломійки.
- У нас лікарі запитували, чи хочемо ми спілкуватися. Бо є різні ситуації між донорами і реципієнтами. Я відповіла: якщо їхня сім’я не проти, то ми – тільки за. Коли я побачила Катю, маму Юрчика, яка віддала серце своєї дитини моїй донечці, навіть не знала, що сказати... Це такі були важкі і, водночас, радісні хвилини. Мені дуже важко про це говорити… Це такий вчинок! Для мене ця жінка – Герой. На таких людей треба рівнятися, – каже Ольга.
Під час перших відвідин Катерина принесла в подарунок Соломії улюблену іграшку Юрчика – мишенятко Джері. Зі слів Ольги, донька його називає "охоронцем", спить із ним та всюди носить із собою. Іграшка – на почесному місці у кімнаті Соломійки. Вона стала для дівчинки талісманом нового життя.
