"Ми гинемо не так від куль, як від дронів, які скидають на нас снаряди"

Михайло Снітчук пішов служити у січні цього року. Після нетривалого навчання на полігоні став старшим оператором зенітно-ракетного комплексу. Та в ППО 33-новобранець не потрапив - забрали на передову стрільцем-санітаром. На "нулі" без виходу прослужив 40 днів і тепер знає, що таке війна дронів.

Історію Михайла Снітчука розповіли на сайті Костопільської міської ради.

У 10-річному віці Михайло осиротів. Виховання та освіту одержував у школі-інтернаті та в професійному ліцеї. Після закінчення працював у Костополі на виробництві дитячих меблів, звідки його 30 січня цього року призвали до війська.

Навчання на полігоні тривало 35 днів. Вчився на стрільця, потім на оператора "Тунгуски", пройшов медичну підготовку. Але в ППО його не відібрали - забрали на передову, на Донецький напрямок. Дев’ятого березня прибули під Часів Яр, де було ще п'ять днів підготовки - і в бліндаж, стрільцем-санітаром.

- Ми були за кілька кілометрів від Часового Яру, Андріївка, Кліщіївка. На місці цього села лише залишки від хат стримлять. Земля двигтить від постійних обстрілів. До цього поступово звикаєш і вже нічого не боїшся, - розповів Михайло.

Чоловік працював санітаром у групі евакуації. Комбат давав наказ, кого звідки забирати і куди доставляти, щоб міг під'їхати автомобіль. Виносили з поля бою поранених та загиблих, хлопцям воду, їжу, цигарки, БК і все необхідне підвозили. Іноді тачкою, інові в руках носили. Пішки ходили по 6-10 км, бувало, що й по 24 км за день проходили.

Починали працювати о 3.20-3.40 ночі, коли розвиднялося, або коли коли сонце заходить - тоді видимість для дронів найгірша, люди стають малопомітні.

- Ми гинемо не так від куль, як від дронів, які скидають на нас снаряди. Дрони висіли над нами постійно. Коли акумулятор розряджається – одразу прилітає інший дрон і висить, поки ми підійдемо, щоб скинукти снаряд. Вони навмисне скидали так, щоб поранити, а там поле, навіть кущів мало. Чекають, коли підійдемо забирати пораненого, щоб снарядом добити нас усіх, - розповів Михайло.

Дрони глушили засобами РЕБ, тоді вони втрачають контроль і падають. Але підходити ближче, ніж на два метри, не можна – дрон самознищується. Бувало, що на бліндажі такі дрони падали. Тоді хлопці брали мотузку на 5-7 метрів, чіпляли і витягували дрон, щоб знешкодити його.

- Ми врятували 300-го. Спали, черговий по рації о 3:40 отримав наказ іти в інший бліндаж за інформацією. Дізнавшись, що потрібно, хлопці побігли людей шукати. Їх помітили дрони – і по нас почали з мінометів і танків стріляти. Один боєць загинув одразу, другий отримав поранення в ногу, руку і спину. Кровотеча була сильна, ми йому турнікети наклали, забинтували, поклали на тачку і повезли 4 кілометри полем до «евака». Це дуже небезпечно, вчотирьох бігли потихельну, мінялися, щоб скупчення не утворювати, дистанцію тримали. Пораненого доставили за 20 хвилин, його забрав квадроцикл. Наступного дня командир повідомив, що евакуйованому зробили переливання крові, він вижив. Ми й загиблого вивозили, через два тижні після смерті. Він лежав у полі, швидше не могли дістатися. Усе треба дуже швидко робити, щоб при евакуації ніхто не загинув, - каже воїн.

17 травня, після 40 днів без виходу з передової, Михайла поранило. До цього його група три дні були в бліндажі, хлопці були дуже стомлені й виснажені, не їли, усе позакінчувалося. Треба було прийняти їжу і воду. Наших вояків помітили і відкрили вогонь.

- Я побіг і почув, як летить міна і падає біля мене. Все було в пилюці й пороху. Рука закривавлена, рухати нею не міг. Кістка роздроблена була, контузія, дуже нудило. Я наклав собі турнікет і повідомив, що поранений, на якій я позиції перебуваю і що тут обстріл. На щастя, був не сам, комбат не дозволяв нам по одному ходити. Моя група побігла по їжу і по воду, мене залишили чекати. Випив знеболювальне з аптечки і 5 годин чекав. Це небагато, хлопці й по 3 дні, бувало, чекали, - каже військовик.

Михайла евакуювали, в Дніпрі прооперували і наклали на руку апарат Ілізарова. Лікування розтягнеться ще на кілька місяців. Наш боєць зараз мешкає в Костополі в гуртожитку, ходить в лікарню на процедури. На здоровій руці досі носить оберіг від волонтерів. Його виготовила українська дівчинка, і малюнок намалювала. Такі подарунки бійці завжди цінують.

У рідному місті Михайло має друзів, брата і сестру. Та з найбільшою повагою він говорить про свого шефа Романа Буряка. Каже, що цей чоловік завжди йому допомагав та підтримував, про своє поранення він йому найперше повідомив. Після демобілізації Михайло Снітчук збирається повернутися до цього ж підприємця на роботу - виготовляти дитячі меблі.