Конверт — за дочку

Лілю з самого дитинства виховувала бабуся. Маму дівчинка навіть не пам’ятала, воно і не дивно. Жінка віддала п’ятимісячну крихітку матері, і з тих пір вона виховувала дівчинку.

Ліля була єдиним джерелом світла в темряві. Чоловіка у Валентини Петрівни давно не стало, тому дівчинці вона присвячувала весь свій вільний час. Отримувала скромну пенсію, садила город, так вони і жили.

Ліля ходила вже до другого класу, коли одного разу на двір в’їхала велика чорна машина. Вікна були затоновані. Валентина Петрівна стояла на ганку і уважно спостерігала за тим, що відбувається. З автомобіля вийшла висока струнка білявка з довгим волоссям. Вона озирнулася, невдоволено поморщила носа і рушила до будинку, де стояла Валентина.

Від дівчини віяло міським духом, і, мабуть, їй не дуже подобалася сільська місцевість. Валентина Петрівна ойкнула, впізнавши в цій дівчині свою дочку. Вона плеснула в долоні, блондинка підняла голову і втупилася прямо на матір.

— Мамо? — вона недовірливо дивилася на стару, повністю сиву жінку і насилу впізнала свою рідну матір.

— Аллочко, яка радість! Ти приїхала! — з цими словами бабуся кинулася обіймати дівчину, але та трохи цуралася обіймів з боку старої матері. Вони не бачилися понад п’ять років, це точно. Алла за цей час тільки покращала, чого не можна було сказати про Валентину Петрівну. Мабуть, довгі безсонні ночі біля маленької внучки далися взнаки.

Вони ще трохи постояли на ґанку, і старенька запросила свою дочку в будинок.

— Ми скромно живемо, небагато, — вона сором’язливо опустила очі, коли Алла з явним презирством оглядала будинок.

— А де ж … моя дочка? — жінка не знала навіть імені дочки.

— Ліля в школі ще. Вона вже велика дівчинка, до другого класу ходить. Дуже добре вчиться, відмінниця. Читати любить, — старенька хаотично говорила, але Алла уважно слухала. Їй не терпілося побачити свою рідну донечку.

— А ти що та як? Пропала назовсім, жодної звістки від тебе більше п’яти років… Невже зовсім не було цікаво, як ми тут?

Алла почала розповідати про те, що була дуже зайнята, не було часу, треба було спочатку на ноги стати, кар’єру будувати…

— Але ти могла дзвонити хоча б… Ні-ні, я не дорікаю тобі, — Валентина Петрівна побачила, як її дочка трохи винувато опустила голову, — Ліля — просто янголятко. У дитинстві вона ой як багато плакала, мабуть, за тобою, а зараз — слухняна дівчинка, по господарству допомагає мені вже тепер. Мені одна радість виховувати її.

— Нічого, мамо, я її заберу, відпочинеш на старість років.

— Забереш? — тихо запитала Валентина Петрівна і подивилася на впевнене обличчя своєї дочки.

— Звісно. А навіщо я приїхала? О, а ось і вона.

У коридор справді хтось увійшов, і це була Ліля. Вона побачила незнайому машину у дворі і поспішала додому, щоб подивитися, хто приїхав. Але дівчинка не очікувала побачити свою матір.

— Доню, йди до матусі.

Дівчинка стояла посеред кімнати і розгублено дивилася то на бабусю, то на свою матір. Алла простягнула руки, і дівчинка невпевнено підійшла до неї.

— Поїдеш зі мною жити у велике місто?

— А як же ма… бабуся?

— А Валентині Петрівні прийшла пора піти на заслужений відпочинок. У селі їй буде добре і без тебе. А тобі буде краще в місті, там більше можливостей, бабуся каже, ти читати любиш. Там великі бібліотеки, величезні книжкові магазини.

Алла бачила, як очі дівчинки загорілися. Жінка знала, що дитину буде легко задурити. Але тут очі дівчинки погасли і вона впевнено сказала.

— Я не поїду звідси без бабусі.

Таке в плани Алли не входило. Валентина Петрівна відразу ж заметушилася:

— Та що ти, Лілечко! Їдь з мамою, я залишуся в своєму будинку, мені тут і правда буде краще. Будете іноді навідуватися до мене в гості або я до вас.

— Бачиш? Бабуся хоче, щоб ти їхала зі мною.

Алла притулила до себе дівчинку і обняла.

— Біжи збиратися, не бери ніяких речей, я тобі все куплю, тільки одягни якусь курточку, на вулиці не дуже тепло.

Алла придивилася і зрозуміла, що одяг на її дочці далеко не новий. Дівчинка пішла збиратися. Алла підійшла до Валентини Петрівни і сунула бабусі конверт.

— Це тобі за те, що виховувала мою дочку, — вона подумала і додала. — Дякую.

Валя спочатку відмовлялася і не хотіла брати гроші, але Алла наполягала. Старенька з важким серцем взяла конверт. Вона не виховувала Лілю заради якихось грошей.

Тим часом в автомобілі сидів Славік, чоловік Алли, і нервово чекав свою дружину. Він відмовляв Аллу від цієї затії, зараз йому діти були не потрібні. Але Алла дуже хотіла, так що довелося її послухати. З машини вирвався гучний гудок.

— Це мій чоловік — пояснила Алла здивованій бабусі. — Лілю, пішли вже! Нас чекають.

Але чекали насправді тільки Аллу. Ліля вийшла одягнена, але все, що вона взяла з собою, — це стару, пошарпану ляльку.

— Ти навіщо це ганчір’я взяла?

— Це не ганчір’я, мені її зробила бабуся.

Валентина Петрівна винувато посміхнулася:

— Не було грошей на іграшки, довелося ось викручуватися.

На вулиці Валентина Петрівна провела машину сумним поглядом і заплакала. В неї забрали найрідніше, що у неї було. Удома вона так і не доторкнулася до конверта і навіть не подивилася, скільки грошей залишила їй любляча дочка Алла...

Ольга ЧОРНА