Згадала молодість

Живе у мене по сусідству Євдокія Пилипівна. Під сімдесят рочків їй десь. Вирішила вона як завжди піч топити, взяла книгу часів своєї молодості, потрібно ж чимось дрова розпалити, і з неї випав лист. Згадала вона і адресата. Молодий, гарний, стрункий. Років сорок минуло з тих пір.

Надумала потім Євдокія Пилипівна в гості поїхати. Одна залишилася. Чоловіка поховала, діти роз’їхалися. Живе собі потихеньку і нудиться. Зібрала сумку. Банку варення взяла, пиріжків у дорогу. Пиріжки у неї знатні, кожен шматочок тане в роті. Вбралася в найкрасивіше плаття. Коралове намисто наділа. Посиділа на доріжку. І пішла на зупинку.

Сидить, чекає потрібний транспорт і згадує молодість. Гарний був відправник листа. Ім’я правда негарне — Едуард. Не те що чоловіка її — Веніамін. Венічка. Давай зв’яжемо вінички. Поплакала Євдокія Пилипівна, а тут і автобус підійшов. Сіла біля віконця і знову згадує молодість … Чому ж розлучилася з Едуардом — не пригадає. Засумувала трохи, дістала цукерку «барбариску», щоб відволіктися від дум.

Згадала той вечір. До неї ж Венічка підійшов перший і запросив танцювати, а Едуард посоромився напевно. Потім побилися вони. З переможцем вона і пов’язала своє життя, виходить…

— Оце справи, згадала! — вголос вимовила бабка. Може, і не їхати до нього, за сорок років, всякого вже відбулося. Засумнівалася Євдокія Пилипівна, але квиток вже оплачений. Їхати треба.

Дісталася вона в місто, в якому жив Едуард. Знайшла вулицю і його будинок. Стоїть біля хвіртки, дивиться на подвір’я. Будинок гарний доглянутий. Дерева фруктові з яблучками і грушками як з картинки. У дворі порядок і чистота. Набралася сміливості покликала.

— Господарю!

Почувся хрипкий гавкіт маленької дворняжки, і до хвіртки вийшов якийсь дід.

— День добрий, — сказала Євдокія Пилипівна.

— Добрий, — відповів дід.

— Мені б Едуарда побачити… — випалила Євдокія Пилипівна.

— Так відійшов він у засвіти, років десять тому, — майже пошепки сказав дід.

Євдокія Пилипівна втупилася в одну точку. Зітхнула. Маленька собачка проскочила біля ніг діда і стала обнюхувати гостю.

— Шкода. Не встигла. Хотіла побачити його… — якось відчужено відповіла Євдокія Пилипівна.

— Таке життя, — сказав дід. Бабка пустила сльозу.

— Може, чайку поп’ємо, я саме заварив. До мене гості рідко приходять… — запропонував дід.

— У мене і варення є. Малинове, — додала Євдокія Пилипівна, витираючи сльози.

— Дуже добре, — посміхнувся дід.

Бабка закивала і зайшла на подвір’я. Песик замахав хвостом і пішов за ними слідом. Потім, як в казці, стали вони жити разом завдяки старому листу. Досі живуть, і я до них в гості на пиріжки приходжу іноді.