Вдівець спалив сусідку, вважаючи її відьмою

Так чоловік помстився за смерть своєї дружини.

У березні 2005 року в невеликому селі під Кагарликом поховали двох мешканців. На одних похоронах натовп народу зібрався, сліз було море, поминки на півсела. На інших - три баби і двоє дідів над труною тихо зітхнули й розійшлися. Селяни тоді і подумати не могли, як трагічно можуть бути пов’язані між собою ці дві смерті. А коли дізналися, хрестилися злякано і між собою перешіптувалися: може, і правда Леонтіївна відьмою була?! Ця історія тоді розголосу не набула. Нині її розповів колишній начальник Кагарлицького райвідділу внутрішніх справ полковник у відставці Віктор Макаренко.

Недобра сила

У селі люди жили дружно, любили ходити один до одного в гості, щоб новини разом по телевізору подивитися і політику обговорити. Одна стара Леонтіївна майже не з ким не спілкувалась. Хата її стояла на околиці села, діти або онуки з міста до неї не приїжджали, а сусіди навідуватися до неї побоювалися. Мала пенсіонерка славу, буцімто вона відьма.

Звісно, не так, щоб на мітлі її бачили або з чортом під руку, але ось з пучками різних трав постійно. Ранками, коли трава ще в росі, вона щось рве, а вночі до лісу йде. Місцеві її зіллям не користувалися - возила на електричці в райцентр продавати. А іноді, кажуть, городяни самі до неї заїжджали по якусь траву чи суміш.

І була у Леонтіївни така особливість, що ні з ким вона начебто не говорила, а поводилась так, ніби все про всіх знала. Особливо недобре. То Петру скаже, що у нього від самогонки скоро печінка відмовить. То Марині шепне, що чоловік у сусідньому селі коханку завів, а могла і сільському голові сказати - береш, мовляв, гроші, посадять тебе.

"Надто щоки у тебе рожеві"

А ось у Трофімових, що жили з Леонтіївною по сусідству, двері рідко на замок зачинялися. По-перше, Петро був на всі руки майстер і за роботу невеликі гроші з людей брав. По-друге, Катерина такі вареники ліпила, що кращих у селі не було. А ще співала. Бувало зберуться місцеві, а вона як затягне пісню, що аж за душу хапало. На свята - перша танцюристка.

Петро і Катя одружилися, коли обом було далеко за 30 років. Обоє пережили невдачі в особистому житті, обом Бог дітей не дав, тому запізнілим своїм щастям дорожили. Будиночок у них був добротний, стіни чисто вибілені, паркан пофарбований, а на городі все росло, немов на дріжджах.

- Коли я картоплю чи помідори саджаю, то співаю. Ось вона мене і слухає — і урожай збираємо гарний, - любила жартувати Катерина.

Добрі люди, дивлячись на таку сім’ю, раділи, заздрісні - гарячилися. А подружжю, здавалося, все дарма. Катерина з усіма була привітна, з кожним днем ставала все кращою. В її роки селянок вже бабцями називають, а ця немов дівчина на виданні. Міцна, сильна, рум’янцем світиться.

Ось з цього рум’янцю все і почалося...

Наприкінці літа 2004 року Катя йшла з сільського магазину, милуючись гарною природою. А тут Леонтіївна з черговим пучком трави.

- Щось у тебе щоки занадто рожеві, - зронила бабця. - Я тобі нічого не кажу, але ти сама подумай. А може, і до лікаря сходи...

І потопала до своєї старої хати, продовжуючи щось бурчати під ніс.

Катю ця зустріч налякала. Вдома розповіла чоловікові, а Петро тільки рукою махнув: що за дурниця!

- Ця Леонтіївна твоїй красі заздрить. Відьма стара. У неї самої, напевно, і женихів ніколи не було.

Не хвора, не вагітна

А через тиждень Катерина занедужала. Саме так. Бо ніби нічого не болить, а сили тануть та частенько нудить. Поїхала в місто в аптеку за тестом - ні, не вагітна. Вирішила, що і справді якась дурниця, саме мине.

Але краще не ставало. Ось уже і рум’янець зійшов, щоки впали, зблідла, під очима запали темні кола. Довелося звертатися до місцевого медпункту. Фельдшер подивилася, послухала, нічого тривожного не знайшла, прописала вітаміни і відпустила пацієнтку додому.

Каті від цих пігулок і справді трохи полегшало. Ось і добре - картоплю якраз копати. Петро з краю став підкопувати, а Катя бульбу з землі вибирати. Набрала один кошик, і знову стало погано...

Тепер вже вирушили до районної поліклініки. Там лікарі теж нічого не знайшли і УЗД не показало. Прописали протизапальне, знову вітаміни. Знову трохи полегшало, а потім хвороба повернулася.

Лікарі винесли вирок

І характер у Катерини став псуватися. Уже не співала, не сипала жартами, а часто плакала, вередувала, іноді аж до істерики доходило.

- Ой, дивися, щоб не наврочили твоїй коханій, - говорила Марія Павлівна, яка жила через дорогу - Дам тобі адресу однієї знахарки - вона добре порчу яйцем викочує.

І яйце пробували, і свічку, і грошей на ворожок не шкодували. Знову легкий перепочинок, а потім біль, що терпіти не під силу.

Схудла Катя, стала сірою, як земля. Знову поїхали в райцентр, і тут лікарі винесли вирок: онкологія в запущеній формі.

Після Нового року Катю оформили в стаціонар, крапали, лікували, виписали. Знову поклали. Перед 8 березня вона була вже непритомною, тільки протяжно стогнала, а з очей котилися дві тоненькі цівки сліз. Петро до самого вечора просидів біля ліжка, тримаючи дружину за руки. На ніч поїхав додому. Вранці повернувся, а Каті вже немає...

Проклинав за чаклунство

Як тільки Трофимову поховали, прийшла ще одна гірка звістка - будинок Леонтіївни згорів разом з господинею. Хоч і не долюблювали її, а все ж шкода - така жахлива смерть.

Втім, дивуватися нема чому. Електропроводка в будинку стара, бабця грубку топила - могла не доглянути. Одне слово, нещасний випадок...

Але судмедексперт, який оглядав рештки загиблої, знайшов на черепі сліди "прижиттєвих ударів тупим предметом по голові". Прокуратура тут же порушила справу, а слідчі поїхали у село шукати винуватця.

Умисне вбивство, на контролі у генерала. Тому слідчо-оперативна група по крупицях збирала відомості про спосіб життя, зв’язки, знайомства покійної. Так встановили, що загиблу позаочі назвали відьмою. Ну називали, то й що! Потім хтось шепнув, що Петро Трофимов теж якось говорив про загиблу недобре, проклинаючи за чаклунство. На першому допиті він це заперечував. А потім зник з села.

Коли у порожньому будинку провели обшук, знайшли каністру з соляркою і одяг з характерною плямою. Експертиза підтвердила: горючий матеріал за складом такий же, що і сліди, виявлені на згарищі.

Незабаром з’явилася інформація, що Трофимов відсиджується у своїх родичів у Києві. Там його і взяли.

Бачиш, Катруся, відплатив

Перед 8 березня, повернувшись додому від умираючої дружини, Петро довго не міг знайти собі місця. Мотався з кімнати в кімнату, випив сто грамів горілки і раптом згадав, як Катя перед початком хвороби розповідала про свою зустріч з Леонтіївною.

- Стара відьма, це вона у всьому винна, - шепотів сам собі Петро. - Спалити б її на вогнищі, як в старі часи.

І так ця думка засіла в голові, що після похорону більше думати ні про що не міг. Пізно ввечері, коли односельчани розійшлися з поминок, набрав солярки, накинув ватник, взяв молоток. Доріжку до будинку Леонтіївни добре освітлював місяць.

Іржава хвіртка була відчинена. Петро озирнувся - на вулиці ні душі. Рішуче попрямував до порогу і постукав у двері.

Леонтіївна щось бурчала, проте двері відчинила. У ніс Петру вдарив різкий запах полину.

- Чортова відьма, знову отруту вариш! - загарчав вдівець і вчепився старій в горло.

Потім почав бити молотком. Коли тіло старої обм’якло, облив його соляркою і чиркнув сірником.

- Бачиш, Катрусю, я за тебе помстився ...

Досудовим слідством вина Трофимова у скоєнні умисного вбивства була доведена, судово-психіатричною експертизою він визнаний осудним. Засуджено до 15 років позбавлення волі.

Станіслав МЕЛЬНИЧЕНКО, kp.ua