"У силах кожного з нас втрутитися в історію і написати її": боєць з Дубенщини про війну

Микола Архипович народився у селі Іваниничі, що на Дубенщині. Виростав у сім’ї, яка ще змалку привчала дітей любити Україну. Завдяки зв’язковій УПА, яка мешкала по сусідству і була його хресною-бабцею, він знав усі повстанські пісні. Саме тому, ще з молодших класів місцевої школи, хлопчину запрошували на різні заходи та концентри, де він співав про Україну та боротьбу за її волю.

Про бойові будні, дружбу та незабутні моменти в інтерв'ю з головним сержантом інженерно-позиційної роти інженерно-позиційного батальйону, інженерно-позиційного полку Командування сил підтримки Миколою Архиповичем.

- Де застав вас лютий 2022 року?

- Широкомасштабне вторгнення окупантів застало мене вдома. Я мав якраз їхати у столицю, де працював, але так і вже нікуди не поїхав. Мобілізувався. Став в стрій ЗСУ.

- За плечима кілька ротацій. Що можете розповісти?

- На війні, як на війні. Тепер я розумію, чому часто військовикам важко говорити на цю тему. Принаймні зараз, коли все перед очима.

- А є щось таке чи хтось такий, про кого часто згадуєте?

- Напевно це маленький хлопчик, якого зустрів на Сході, неподалік села, де ми дислокувались. Якось підходить до мене хлопчик, як згодом виявилось - напівсирота. На той час ще не було й 40 днів, від тоді, коли його батька поховали. Я привітався з ним і бачу, що він дуже бідний. Дав йому гроші. А хлопець мене міцно обійняв, поцілував і побіг. Поніс ці гроші мамі. З того часу я з ним потоваришував. Від людей я дізнався, що сім’я живе дуже бідно. Тож розповів про них своїм побратимам. Ми швиденько з хлопцями зібрали ще кілька тисяч гривень. Так само зібрали ще продуктів, які мали в запасах. Всім чим мали – поділились. Ми віддали продукти та гроші, а жінка дивиться на мене «скляним поглядом», ніби десь в далечінь, і не розуміє, що відбувається та хто приїхав. Ми потім ще дрова їм привезли, щоб мали чим опалювати дім. У тому селі чимало людей за «рускій мір» і дивувались, як «бандерівці» вдові та її дітям допомагають. А ми до сьогодні підтримуємо з ними зв’язок й при можливості допомагаємо. І в нас чимало подібних історій. Були й такі люди, які самі періодично по хліб до нас приходили. Але потім вдавали вигляд, що вони нас не знають і відвертали голови ще здаля.

- Є щось таке, про що ви теж будете переповідати своїм та сусідським дітям, онукам? Що має знати майбутнє покоління про цю війну?

- Є багато моментів, які хотів би сказати, - зітхаючи, замислився воїн. Після роздумів і кілька хвилинної тиші військовослужбовець інженерно-позиційного полку продовжує говорити:

- Я б хотів розказати про дружбу і єдність українців. Цю справжню, яку ми маємо і яка нині мене оточує. Ми різні тут і з різних областей та регіонів. Але любов до України й велике бажання звільнити нашу державу від ворожого ярма об’єднало нас, як колись наших предків. Ми тут всі єдині. Я не хочу, щоб наступні покоління знали, що таке війна і щоб не відчували того, що зараз відчуваємо ми. Не хочу, щоб діти чули сирени та тривоги. Вірю, в нашу перемогу. Мрію, щоб Україна була вільною, самостійною державою. Такою, як хотіли наші прадіди й ті, хто зараз в боротьбі виборює свободу для нашої України. Ціна надто велика за це заплачена, багато крові за волю пролито. Тому про це забувати не можна!

Миколу Архиповича нагороджено державною нагородою - відзнакою Президента України "За оборону України".