Служіння Богові поєднав з опікою над пластунами

Як виховник найбільшої й найдавнішої української скаутської організації «Пласт» отець Роман Сєткін щоденно спілкується з дітьми, а у вихідні та на релігійні свята править службу Божу в невеликій сільській капличці. Окрім того, священник проводить уроки християнської етики, а між заняттями організовує будівництво храму. Усе це у селі Велика Омеляна Рівненського району, де функціонує Свято-Покровська парафія Рівненської єпархії Православної Церкви України.

— Одне з найголовніших завдань Церкви та Пласту — виховати молодь, яка буде рости добрими доньками й синами нашої Батьківщини — так говорить Роман Сєткін про свою місію. А з газетою «Рівне Експрес» священник поділився роздумами про виховання дітей, пластунський досвід і чесноти, які є у кожної людини.

Про скромність

Господь сказав: «Якщо ти хочеш, щоб Я воздав тобі явно, ти повинен робити все таємно. Нехай твоя права рука не знає, що робить ліва». Скромність — це чеснота, якої сьогодні дуже не вистачає людям. Людина ніби й намагається своєю діяльністю бути корисною, та виходить так, що демонструє принесену користь на загал. А Христос каже: «Хто хоче бути першим, хай буде останнім!».

Скромність, у моєму розумінні, полягає у тому, щоб не привертати до себе увагу, не говорити про себе, а йти вперед лише своїми справами. Ця чеснота притаманна кожній людині. Проте чимало людей сьогодні оперують розумом або й хитрістю. Але розум до хитрості скочується, та прагне він до мудрості. На жаль, сьогодні дедалі менше людей, які б прагнули до мудрості. Не оперують цим поняттям і не втілюють його у своє життя ще й з тієї причини, що воно (життя) сьогодні задає шалений темп. Воно не запитує в тебе, чи ти встигаєш. Воно диктує умови, і людина стає рабом суспільних реалій, підкоряється їм, ніби, мнимо, йде в ногу з часом, а насправді — лиш змішується із сірою масою.

Можна обрати інший шлях: залишитися при своїх чеснотах, думках, способові мислення і робити те, що тобі притаманне. Це вибір, і він завжди був у людини. Бо Господь дав людині вибір бути вільною.

Про християнську етику

Християнська етика — предмет, який у Великоомелянському НВК «школа — гімназія» викладають давно. Він не є загальнообов’язковим, але програмою Міністерства освіти наданий для вивчення у навчальних закладах у вигляді факультативного курсу. Відколи його викладаю, то зрозумів: для його вивчення треба залучати різні методи викладання, основані на принципах моралі.

Сьогодні молодь хоче руху. Школярі не просто читають та слухають. Вони хочуть вчитись, випробовувати чи порівнювати себе, пізнавати нове лише разом із тобою.

Я думаю, що найкращий метод викладання — це спілкування віч-на-віч. Якось мене запитали: а як же було можливо створити Ковчег? Мовляв, човен великий та ще й мав умістити усіх тварин по парі. Що зробив я? Вдав, що не знаю розвитку цієї історії з човном, і попросив дітей, щоб допомогли мені дізнатись і вирішити усі питання разом, відтак звернутися до Біблії, яка містить відповідь. Або про створення світу. «Як це — з нічого зробити щось?» — питають учні. Беру уявну пустоту в руки і даю її дітям. Кажу: візьміть і тримайте. — Взяли? — Взяли! — Важке? — Ні. — Творіть! — Що створити? — Світ створіть! — Ми не можемо! — Чому? — Бо немає нічого! — Так, на початку і справді нічого не було. А Бог може із нічого зробити щось. — А як це йому вдалось зробити за шість днів, а на сьомий спочити? За тиждень створити світ неможливо!». І лише тоді я починаю пояснювати, що година, яка зі староєврейської мови перекладається як йом, має не таке поняття плинності часу, яке прийнятне нам сьогодні. А цей період міг тривати набагато довше.

Про виховання

Щоб працювати з дітьми, треба їх любити. Щоб допомогти їм навчатись, треба принизити себе до їхнього рівня. Кажуть, що вчителі повинні володіти терпінням. На мою думку, не треба нікого терпіти. Хтось каже: треба витримати. Ні, не треба витримувати, треба насолоджуватися часом, проведеним з дітьми. Тоді не буде важко. Інколи для того, щоб зрозуміти дитину, треба до неї не наближатись, а навпаки — віддалитись. Бо коли відійдеш, охопиш загальне. Займатись дітьми корисно ще й коли ти відчуваєш віддачу в щирості. Дитяча щирість — незамінна, і її немає з чим порівняти.

Про Пласт

Ще в юнацькі роки я полюбив спорт, природу, брав участь у різних змаганнях зі спортивного орієнтування. Організувати гурток «Пласту» мене покликали зі словами: «Згадуй, чого навчили тебе. Якщо маєш що додати від себе, додай». Тож зараз у моєму гуртку дванадцять дітей.

Коли я прийшов у школу, ця методика введена не була — довелось навчатись. За плечима була лише лісова школа, яка включає навички з розпалювання вогнища, огороджування, полювання, риболовлі, знання ягід, трав тощо. Нині разом із дітьми навчаємось надання першої медичної допомоги, куховарства, мандрівництва, маємо гутірки і вишколи в різних містах. Спілкуємось із польськими харцерами — це польська скаутська організація.

Я навчаю своїх пластунів, що як кожен християнин має виконувати десять заповідей Господніх, так кожен пластун — дотримуватись чотирнадцяти точок пластового закону. Їх не можна порушувати. Але виховувати у собі пластунські навички можна упродовж всього життя. Обмеження віку для пластування немає. 90% дітей, які відвідують заняття християнської етики, не входять у пластовий гурток. Мої пластуни — це діти різних деномінацій, тобто релігійних віросповідань. Я навчаю їх, що Пласт — це молодіжна, патріотична, але позаполітична організація, основою якої є любов до країни, вивчення етносу та історії нації.

Батьки моїх вихованців, що належать до іншого віросповідання, можливо, і були проти, що їхніх дітей гуртує православний священник. Але я нікого не змушував. Більше того, діти й не знали, що йдуть до священника. Вони не уявляли, що у священника є життя поза храмом. Крім того, звертались до мене «Друже Роман», як це прийнято у пластунів.

У Пласті діти активні. Окрім теоретичних занять, ми завжди маємо практичні. Пам’ятається мені, коли вихованці запитували: «Де ж ти був раніше? Ми так шкодуємо, що пізно прийшли в Пласт!».

Про благодійність

Не кожна родина настільки заможна, щоб забезпечити дитину спеціальним пластунським одягом та устаткуванням. На цьому етапі до організації і долучилась Православна Церква України. Владика Іларіон допомагав одностроєм, надавав кошти на транспортування та харчування. Дехто з фахівців заняття для пластунів проводить безкоштовно. Часом кошти посильно жертвують знайомі. Хоч і обіцяю за кожну гривню відзвітуватись чеком, та люди наполягають цього не робити. Через довіру…

Під час вишколів також трапляються дуже хороші люди. Якось попросили води набрати з криниці, а чоловік в нас питає: а де ви будете зупинятись у лісі? Ми відповідаємо: десь, де пригідна для табору територія. “Там у лісі неподалік мій маєток з альтанками. Йдіть туди і ночуйте. Я ввечері приїду і перевірю, чи ви там є», — чуємо ми у відповідь. Часом можуть почастувати фруктами. А ми з вдячності можемо нарубати дров чи викопати часник.

Про щастя

Діти з таких подорожей завжди повертаються задоволеними. А батьки телефонують і запитують: «Що ви зробили з моєю дитиною? Вранці прокинувся, зготував сніданок, ліжко застелив!». Я відповідаю: «Це не я зробив, це ваша дитина такою є! Вона просто не знала, що може і вміє це робити. У нас розпорядок дня, купа справ. Ми вчимось самостійності, незалежності. Ми вчимось бути щасливими!». Так-так, щастя треба вчитись. Цей дар — носити у собі щастя — є у кожному. Просто ми бачимо його не завжди. Але в народі недарма кажуть: «Людина є ковалем свого щастя». Моє щастя у тому, що я люблю те, що роблю.

Про парафіяльну роботу

На перший погляд, Великоомелянська парафія нечисленна. Але все пізнається в порівнянні. Господь сказав: «Багато покликаних, але мало обраних». Для мене ж Церква вже там, де об’єдналось двоє чи троє в ім’я Господнє. Життя на парафії — це не лише служіння у храмі. Часом воно ставить виклики, і є кроки, які робити нелегко.

Церква у Великій Омеляні була започаткована вдома у бабусі Віри. Тоді там служив інший священник. Кілька років тому була побудована капличка. Зараз триває будівництво храму. Ми завершили фундамент, і хтось скаже, що це — небагато. Але мушу визнати, що умови отримання дозволів на землю, комунікації та будівництво — виснажлива та тривала процедура в реаліях сьогодення. Щоправда, вже на цьому етапі маємо багатьох благодійників. Хтось пожертвував відсів і щебінь, хтось — бетон, хтось допоміг дешевше придбати арматуру. Зі світу по нитці — голому сорочка. Головне, що ці люди не просять викарбовувати їхні імена на цеглі. Бо є у мене одна лінія: навіть заради громади, Церкви чи молоді я не погоджусь на те, щоб розвиватися неправдивим шляхом. В цьому я категоричний.

Про прощення

Як показує час, є люди, з якими нам не по дорозі. І тут нічого особистого. Якось підходить людина і питає в мене: «Ти мені пробачив?». Я кажу: «Ні. Я ніколи тобі не пробачу. Бо для того, щоб пробачити, треба образитись. А я вчусь не ображатись на людей, а лиш дивуюсь їхнім вчинкам. Сприймати їх не на емоціях, а просто — як інформацію для роздумів».

Забути образу ми не можемо через свою неміч. Але передусім треба запитати себе: тримаючи образи, кому ми робимо гірше: тій людині чи собі? До речі, знаєте, чому людина мучиться з образою? Тому що у душі не може бути нічого злого, вона свята. Образа й гнів — зло і добро з ним бореться. Психологи називають це внутрішнім конфліктом пізнання самого себе. Себе ж пізнаєш усе життя!

Спілкувалась Світлана Прокопчук