Перше, що зробила - пішла до сина на могилу

У Покровському районі Донецької області досі жила 87-річна Тетяна Тарасенко. Виховала трьох дітей. Щоправда, одну дочку вона поховала, з іншою втратила зв’язок, залишився син Олександр. Через обстріли та руйнування в рідному селі Єлизаветівка, у квітні 2024 року Тетяна з сином опинилися на Рівненщині — у Варковицьцій громаді.

Жінка була незрячою, син працював і піклувався про неї. У серпні 2024 року його мобілізували, через чотири місяці він загинув. Своєю історією Тетяна Тарасенко поділилася з Суспільним.

Тетяна Тарасенко розповіла, що не хотіли виїжджати з рідних країв до останнього:

- Скільки могли трималися. В нашому будинку вже ні вікон не було, побите було все. Військові, які жили поруч, казали: «Їдь звідсіля». Питала — куди я поїду? «Куди хоч їдь». Більша частина села виїхала...

Про початок життя на новому місці жінка розповідає так:

- Як ми приїхали поїздом, нам тут дали п'ять тисяч гривень, і ще з дому була одна тисяча. Син зайшов у двір: "джунглі", кругом трава. Каже: «Мамо, поки гроші в нас є, давай купимо бензокосу: вдома порядок зроблю і копієчку зароблю». Кажу: «Синочок, давай». Його місцеві полюбили, давали за роботу продукти і гроші.

У серпні 2024 року її сина Олександра Ломанцева мобілізували. 21 листопада того ж року він загинув в Курській області. Йому було 44 роки. Тетяна Тарасенко пригадала, що на той момент ще була незрячою:

- Я була сліпа, нічого не бачила. Мені що день, що ніч — все одно. Ще коли на Дубенщину приїхала, то чуть щось бачила. А тут вже втратила зір повністю. Тільки у вікні трішки світле — і все.

З квітня 2025-го жінка знову почала бачити - керівництво Варковицької громади наполягло на операції.

Одним із перших, що зробила — пішла до сина на могилу. Тепер у Тетяни Тарасової біля ліжка портрети і нагорода сина — орден "За мужність" (посмертно). З найрідніших у жінки залишилася сестра, яка незабаром також має приїхати у Варковицьку громаду на Рівненщину.