Про службу, контузію та цінності
Дмитро Москалюк — командир інженерного батальйону 23-го інженерно-позиційного полку, родом із Дубенщини. До початку повномасштабного російського вторгнення Дмитро працював і служив у Державній прикордонній службі. З початком повномасштабного вторгнення за розподілом потрапив у Збройні сили України на посаду командира роти матеріально-технічного забезпечення.
- Коли потрапив на цю посаду, було важко: людей фактично не було, техніка вся була законсервована. На початку займалися укомплектуванням своїх підрозділів і ставили техніку в стрій, — розповів військовослужбовець.
Військовик зазначив, що його посада пов’язана із забезпеченням підрозділів. Він за нагоди їздив в район Сум обладнувати опорні пункти.
- Мій батальйон зараз виконує завдання дуже широкого спектра: це стосується і невибухових загороджень, і так само зараз хлопці проходять навчання на дистанційне мінування. Також обладнання опорних пунктів, встановлення пірамід, відривання ровів — все, що стосується інженерії, окрім наведення переправ, — зазначив Дмитро.
Військовик розповів, що в будівництві фортифікацій немає нічого складного, головне, щоб ворог давав працювати.
- Все залежить від організації робіт, від людей самих. Можна сказати, мені пощастило, що я потрапив у цю частину, саме в цей підрозділ. Люди найкращі, не знаю, чи так збіглось, але мені пощастило з людьми, — додає Дмитро.
Нещодавно Дмитро отримав контузію, за його словами, вже третю за час служби. Ворог уразив техніку, тому Дмитро, як командир, їздив у розвідку, щоб оглянути її та прийняти рішення про евакуацію. У перший день поїздки провели дефектовку техніки, визначили, які запасні частини потрібні. Разом із підлеглими вирішили їхати в інший день.
- У той день якраз було тихо, дуже тихо. Ми без проблем заїхали туди, замаскувалися, відремонтували техніку, стартували вже, проїхали десь метрів 300. Моя машина їхала перша. Просто в якийсь момент повернув голову вправо і побачив, що у мій бік, у мою машину, прямує FPV. Включили зразу засоби РЕБ. Ну, не знаю, чи допомогло чи ні. Нижче він не опустився. Ми вискочили з машини. Колега, який був зі мною, побіг зразу в лісосмугу, заховався. Я схопив, рушницю, яка була у нас, і хотів його посадити. Але нічого не вдавалося. Дивлюся, що якщо я не втечу, то може бути трохи печально. Обіг машину і вже чую, що підлітає. Але, слава Богу, не попало в нас. За метрів п’ять здетонувала в гілляках. Бо їхали якраз понад посадкою. Пощастило, можна так сказати. Такі моменти секундні. Просто на інтуїції, на якихось умовних і безумовних рефлексах ти все робиш. Просто треба до цього звикнути, — розповів військовослужбовець.
Після лікування Дмитро швидко повернувся на службу, аргументуючи своє рішення тим, що він відповідає за свій підрозділ, за задачі та мусить бути біля людей.
- Коли я впевнений, що там я буду біля них і проконтролюю, десь щось підкажу, я тоді спокійний. Бо перш за все не техніка, не якісь матеріальні засоби, нічого. Саме головне — це люди. Ті самі солдати, сержанти, які своїми руками день у день протягом цих років все це роблять і обладнують. Як їх не буде, то не буде ні фортифікації, ні оборони ніякої, ні захисту. Нічого, — додав Дмитро Москалюк.
