"На уроки не йдемо — їдемо на похорон"
Тринадцятирічний Денис Гапонюк із села Верба Дубенського району грає на трубі у місцевому оркестрі чотири роки, з яких півтора — виконує композиції на прощаннях. Зі слів хлопця, він почав грати на похованнях, бо в селі мало музикантів. А найскладніше, каже, це процесія — коли доводиться грати й одночасно йти майже шість кілометрів.
З історією Дениса поділилось Суспільне
- В оркестрі я граю приблизно чотири роки, на похоронах — півтора року. Я граю на похоронах, тому що немає музикантів, щоб замінити. В селі мало трубачів. Мені дзвонять, як коли, можуть і ввечері подзвонити, можуть вдень сказати. Дзвонять і кажуть: «Треба грати похорон». Я зранку збираюся і їду. Збираємося в одному місці, забираємо інструменти і їдемо, — каже хлопець.
Керівник духового оркестру Андрій Миколайчук налаштовує інструменти, перевіряє звук. Пробують грати "Боже великий єдиний".
- Учасники духового оркестру будинку культури – в основному школярі. Але є і старші, наприклад, наша бібліотекарка. А одному учаснику вже 70 років — Володимир Іванович, мій вчитель, який відповідає за ударні інструменти. Батьки в нас молодці, всі розуміють. Бо на похоронах грати не кожний батько з матір’ю відпустить свою дитину, це ж такий стрес. У нас навпаки: треба — значить, треба, — пояснює наставник.
Андрій Миколайчук починає збиратися. Каже, привезли полеглого військовика, треба грати чин похорону:
- Поп'ємо кави та й будемо їхати помаленьку. Я ще не всім зателефонував. Сьогодні на уроки не йдемо — їдемо на похорон.
Керівник телефонує до учнів. Пакує серветки, котлети і хліб.
- Треба взяти ще щось, щоб перекусили дітки. І основне — мундштук, без мундштука нічого не буде.
Їдуть по інструменти, забирають учасників оркестру. Беруть барабан.
- Я пам’ятаю, як мені перший раз подзвонили грати на похороні, я навіть трохи злякався, бо я ні разу не був на жодному похороні. Приїжджаємо до хати, перед тим як прийде священник, то граємо. З хати йдемо до церкви, то граємо. Від церкви до могилок граємо і на могилках граємо. Максимально 3-4 години, десь так. Здебільшого у Вербі граємо. Були біля Радивилова, в Млинові. Нам за це не платять, ну бо як можна брати гроші за людей, які наш спокій захищають? Мої батьки сприймають добре, що граю на похоронах. Через те, що вони розуміють, як це віддати шану героєві, який поліг за нашу Україну, — розповідає Денис Гапонюк.
- Один раз привезли в нашу громаду молодого хлопця. Зовсім молодого, ще не одруженого. Я не стримав сльози. Заплакав. До цього не звикнеш, але мусиш себе тримати в належному стані, не піддаватися емоціям, тому що це все-таки робота, її треба виконати. Це не дуже добра річ, стрес для дітей, та й для дорослих, але просто коли вдумуєшся, що вони там віддали життя, то ми тут мусимо робити все від нас залежне. Або твій однокласник, або родич, або сусід, або колега по роботі, тому це завжди болісно. І ніколи не було такого, щоб хто сказав, що я там не буду чи не хочу — вони знають, що це їхній обов'язок, і виконують його, — каже Андрій Миколайчук.
- Це ще як яка людина: якщо ти її добре знаєш, тоді важко. Коли приїжджаю на похорон, стараюся не брати близько до серця, в більшості в ноти дивитися, щоб не сприймати це все, — ділиться Денис Гапонюк.
Село віддалене від райцентру, музикантів бракує, тому діти із самого початку і брали участь, пояснює Андрій Миколайчук:
- Люди знають і в громаді, й за межами громади, в районі, що ми провадимо військовиків в останню дорогу. Граємо з 2014 року, коли перших хлопців почали привозити. Склад мінявся: хтось додавався, хтось ішов, але більш-менш отак граємо весь час — хто просить, нікому не відмовляємо. Підрахунок не ведемо, але багато хлопців, тому що везуть і везуть...
Діти співають "Остання путь", керівник підспівує. Денис Гапонюк розповідає, що найважче грати під час руху:
- Стояти — то ще можна грати і важчі п'єcи. Здебільшого граємо під час руху. Максимально в мене було десь шість кілометрів, може й більше там трохи. Ми йшли від сільської ради до церкви в нас в селі. Як яка дорога. Було, що йшли з одного села в наше село, то грати було важко. Але мені розказували, що йшли й більше — 15 кілометрів.
- Коли мороз на дворі, то не граємо, бо труби замерзають. Інструменти старенькі. Слава Богу, що вони є і ще поки що ми маємо на чому заграти, але треба їх оновлювати. Хороший інструмент — це велика доля успіху будь-якого музиканта, - каже керівник оркестру.
Оркестр грає гімн України. Військові стріляють салют. Робота музикантів завершена. За мить всі охочі зможуть підійти і попрощатися із воїном.
