Боєць з Рівненщини після війни мріє стати священником
За кожним камуфляжем – своя історія. Ще з дитинства Микола мріяв стати священником. І навіть уявити не міг, що минуть роки й замість підрясника він одягне – військову форму та піде на фронт.
Микола народився у селі Башарівка Дубенського району. Виховувала хлопця мама, яка, на жаль, дуже рано померла. З тих пір минуло вже 10 років. Ще з дитинства Микола мріяв стати священником. Тому після школи вступив до Рівненської духовної семінарії. На третьому курсі перевівся в Одеську і Балтійську єпархію, де три роки був іподияконом при владиці. Потім повернувся на Рівненщину і не полишав думки про мрію, хоча згодом пішов працювати не за спеціальністю.
- До 24 лютого 2022 року нічого особливо зі мною не відбувалось. Жив, як і усі звичайні люди. Працював. Широкомасштабна війна застала мене на роботі, у Бродах. Якраз о 7-й у місто прилетіли три ракети. Після цих вибухів усе кругом трусилось. Люди не чекали такого. Тому була паніка, страх. Ніхто не знав, що робити й куди бігти. У мене немає сім’ї та дітей, то мені якоюсь мірою було простіше, - розповідає Микола.
Цього дня на меблевому заводі вже ніхто не працював. Микола пішов додому, зібрав документи та особисті речі й постійно переглядав новини. Перші дні були неспокійні, але налаштовував себе на те, що піде служити у ЗСУ. І сповіщення з територіального центру комплектування та соціальної підтримки не забарилось. Вже у березні він пішов до військкомату.
- 16 березня я мав з речами прийти у територіальний центр комплектування. І саме з цього дня розпочався мій новий шлях. Хоча військовослужбовцем я себе ніколи не уявляв. І навіть не проходив військової служби. Але після подій, які почали відбуватися, я сам собі сказав, що якщо я зараз маю бути у війську – значить на це воля Божа, - каже захисник Микола, котрий нещодавно повернувся із чергової ротації.
Самих ротацій у солдата було кілька. Остання з них тривала чотири місяці і 10 днів. Вона запам’яталася найбільше.
- Завдання перед нами стояло рити окопи, будувати бліндажі та інші фортифікаційні споруди. По-всякому у нас бувало, але ця ротація видалась найважчою. Багато довелось пережити. Наприклад, 8 червня. Близько 10-ї години ми будували бліндажі й почався обстріл. Було пряме попадання на наші позиції та влучання у бліндаж. Дерев’яні колоди вмить рознесло, мов сірники. Все вивернуло. Та на щастя, усі 11 військовослужбовців залишилось живими. Звісно, що були легкі поранення. У мене теж легка контузія, але в порівнянні з тим, що могло бути, то можна сказати, що ми щасливчики і сталось диво, - розповідає маскувальник із позивним «Святий».
Миколу побратими нарекли «Святим».
- Напевно, через те, що постійно молюся за них і за нашу Україну. Можливо, ще й через навчання в семінарії й духовну освіту, - каже військовик.
Що стосується молитви, то Микола каже, що старається часто молитись, а особливо тоді, коли на фронті.
- Знаєте, є така приказка: "Як тривога, то до Бога". А на передовій постійно тривога. Не можна нехтувати молитвою. Я вірю, що під час цих страшних обстрілів, які були 8 червня, нас врятувала молитва. Цього дня я кілька десятків разів читав 90-й Псалом. І жоден з нас серйозно не постраждав, хоч вибухи були поруч з нами і ми усі їх бачили та чули, - говорить "Святий".
Також військовослужбовець розповідає й про те, що не лише під час обстрілів і тривоги звертається до Бога. Щодня зранку та тоді, коли лягає спати він щоразу в своїх молитвах згадує побратимів. І так, як і усі українці мріє про єдине - про перемогу.
- Найперше моє велике бажання – це щоб закінчилась війна. Хочу, щоб усі повернулися до мирного життя. Також хотів би створити сім’ю і знову стати на той шлях, який колись собі обрав. Я хочу стати священником, - впевнено Микола.
За інформацією інженерно-позиційного полку
