Білі троянди

Вони зустрілися випадково. Зоряна вибігла з провулку, що виходив на центральну вулицю, і ледве не зіштовхнулася з Назаром, який ішов тротуаром. Обоє посміхнулися, а Назар подумав: «І треба ж таке!». До цього часу бачив Зоряну не один раз, але не звертав на неї уваги.

Наступного дня повторилася та ж історія. Зоряна, здавалося, вичікувала, коли він буде йти, і вибігала з провулку назустріч.

«Це вже щось означає», — майнула думка в голові Назара. Іншого разу він не надав би цьому значення, бо чого лише не буває? З безлічі випадковостей складається наше життя. Та тепер Назар подумав: не випадково Зоряна це робить. Тож наступного дня вирішив перевірити свої здогади. Зайшов з іншого боку вулиці й став спостерігати.

У ту саму пору, що завжди, коли Зоряна йшла на роботу, вона вибігла з провулку, але не побачивши Назара, зупинилася біля дороги і розчаровано стала поглядати навкруги.

— Ти часом не мене вичікуєш? — посміхнувшись, запитав Назар і підійшов до дівчини.
— Та ні, що ти? — почервонівши, мовила. — Я на роботу спішу.
— Щось не бачу, щоб ти аж надто поспішала. Ходімо разом. Мені також у той бік.
Зоряна працювала у квітковому магазині. Дівчина відчинила двері, Назар увійшов за нею вслід.
— Ти щось хотів? — спитала.
— Так. Я хотів би купити найгарніші квіти.
— Це ж для кого?
— Для найчарівнішої дівчини в світі.
— А я її знаю?
— Так, — відповів Назар і помітив, що Зоряна готова ось-ось розплакатися.
Але вона опанувала себе й сказала:
— То візьми троянди.
— А тобі, до речі, які подобаються: білі чи червоні?
— Білі …
Коли Зоряна принесла з-за прилавка букет білих троянд, Назар узяв їх, став перед Зоряною на коліно і несподівано для неї сказав:
— Ці квіти для тебе, Зоряно.
В її очах засвітився радісний вогник.
— А ти подумала для кого? Ти — найчарівніша і найкрасивіша дівчина в світі.
Вони розмовляли, сміялися… Зоряна почувалася найщасливішою на землі…