Як живеться сомалійці з двома дітьми в Україні
У місті Перемишляни на Львівщині живе сомалійка Арафа Шире. Сюди її закинуло нелегке життя. Із малими дітьми опинилася у жахливих побутових умовах з дідом, від якого змушена терпіти кривду й приниження… Навіть отримання громадянства для неї виявилося справою надважкою. Хоч уже 14 років живе в Україні та є мамою дітей українця. Історію сомалійки розповідає “Високий замок”.
— Моя Батьківщина — Сомалі, — розповідає Арафа. — Була війна, і мої батьки як біженці попросили прихистку в Саудівській Аравії. Виростили сімох дітей. Я поїхала в Україну, бо хотіла вчитися. Подала документи у Тернопільський державний медичний університет імені Горбачевського. Але диплом отримати не встигла.
— Я закохалася, — зізнається. — З Юрою познайомилася у Тернополі. Працював у магазині побутової техніки. Почали зустрічатися, а потім я зрозуміла, що вагітна.
Одружуватися Юрій не поспішав. Хоча й Арафу з дитиною не покинув. Рідним жінки важко було зрозуміти, як це — жити на віру… А та почувалася щасливою. Після народження первістка Адама Юрій таки покликав до шлюбу.
Подружжя мешкало в однокімнатній квартирі. Разом з ними — чоловікова мама та сестра. Через побутові незручності й почалися сімейні сварки. А ще помер тато Арафи, який раніше платив за її навчання. І вона зрозуміла, що після декрету не зможе поновитися на навчанні, платити за неї нікому.
Арафа розуміла, що вони з чоловіком віддаляються одне від одного. Просила його відділитися від матері — йти жити своєю сім’єю окремо. Але Юра її не почув.
— Я мусила пильнувати дітей, — гарною українською розповідає жінка. — Думала, як мають вчитися? Їм треба ходити до школи, мати своє робоче місце, кожному — окреме ліжечко. Але піти на роботу й винайняти сама окреме житло не могла, бо досі не маю українських документів.
Погодився прийняти онукову жінку з дітьми дід Станіслав із Перемишлян. І Арафа зібрала речі й перебралася з сином та донечкою до нього у двокімнатну квартиру. Тут Юрина родина невістку та дітей Адама та Алізу зареєструвала.
Умови проживання там важкі. Дідові понад 90 літ. Стіни давно не бачили ремонту, усе розвалюється, сиплеться. У кімнатах холоднеча, гарячої води нема, бо колонка давно вийшла з ладу. А тут ще й дід почав викидати коники.
— Почав… чіплятися. А для мене це нестерпно. Мушу закриватись у кімнаті, діти починають діда боятися. Хоч він не б’ється, але словами принижує, — плаче Арафа. — Кричить, що вижене мене як собаку. Я би рада кудись поїхати, хоч в іншу область. Та хто мене з дітьми без документів куди візьме?
Виявляється, Арафа має папери лише як біженка.
— Я вже кілька років подаю на українське громадянство, — розповідає. — Але приходить відписка, що рішення приймає президент, мовляв, ніхто на це не може вплинути. А недавно з’ясувалось, що, оформляючи мої папери, допустили помилки — у моєму імені та імені доньки.
— А чоловік дає про себе знати? Хоч чимось допомагає? — запитую.
— Ми рік прожили окремо — я тут, він там. Я подала на розлучення. Уже три роки як ми офіційно не чоловік і дружина. За цей час до дітей він приїжджав лише раз. Пішов до сина в школу, потім ми всі вчотирьох погуляли в парку. І все, — розповідає Арафа.
— А грошима допомагає?
— Платить на дітей аліменти. Але що тих грошей? Під своє шефство сім’ю тепер взяла мерія. За підтримки міського голови Перемишлян Олександра Зозулі Арафу Шире взяли на роботу. Хоч не в білому халаті, а з віником та шваброю, все ж почувається значно впевненішою і захищенішою.
Наталія Кравчук, "Високий замок"
