«Я дуже хочу, щоб мої діти жили в мирній Україні»
Північно-східний напрямок. Земля тут стогне від вибухів, а повітря напружене, мов струна, яка ось-ось може порватись. Але попри небезпеку, українські військовики навчилися не зважати на гуркіт. Не тому, що не страшно, а тому, що є важливіше – вижити, вистояти, виконати завдання. Бо кожен з них мріє про одне – Перемогу. І серед тих, хто наближає цю Перемогу, - 59-річний Ігор Михайлович із Рівненщини.
З історією бійця поділилисьу 23-му інженерно-позиційного полку.
У перші дні повномасштабного вторгнення він добровольцем приєднався до лав Збройних сил України.
- Бо інакше не міг. Совість не дозволила б сидіти і чекати, поки хтось мене і мою країну буде захищати, - пояснює солдат. - Я тут, бо маю кого захищати. У мене п’ятеро дітей, двоє ще неповнолітні. І три місяці тому внучка народилась. Я її ще не бачив, тільки на фото. Мрію обійняти її, пригорнути до себе. Знаєте, я понад усе хочу, щоб мої діти і онуки жили у вільній Україні.
Із березня 2022 чоловік служить у складі 23-го інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки ЗСУ, на посаді водія-кранівника в одному із підрозділів полку. Військовик каже, що кран для нього – не новина і він з ним давно вже на «ти».
Колись Ігор Михайлович служив строкову службу, але не думав, що знову доведеться вдягати однострій. Проте час та обставини не питають дозволу, а вимагають дій. Кілометри траншей, ровів та ходів сполучень, а також будівництво фортифікаційних споруд – це те, над чим практично щодня працює солдат.
Кран, як виявилось, на війні – не менш важливий за зброю. Він піднімає не лише бетонні плити, а й надію: на укриття, на захист, на життя.
На рахунку солдата – чимало ротацій. Військовий практично постійно на фронті.
- Небезпека завжди поряд. Обстріли, шахеди, дрони… Та всупереч ворогам – ми тримаємось. На нас, українців, випало важке випробовування, яке ми маємо гідно пройти. Я вірю в те, що ми переможемо. В нас вибору немає. Мусимо! - впевнено каже військовик.
Попри силу духу в його голосі чується втома. Не фізична. Душевна. Бо найскладніше – не важка праця на техніці й під обстрілами, а втрачати побратимів.
- Їх не замінить ніхто. Це не просто колеги по службі. Це - родина. І кожна втрата - це як шматок серця, що відірвали. Болить за кожного. Це ж не просто колеги. Це ті, з ким мовчав під обстрілами, з ким ділив воду і їжу. І коли їх не стає - відривається частинка себе, - говорить військовик і так скаже кожен, хто став на захист України.
Попри все, що довелось пережити протягом цих трьох років, Ігор Михайлович вірить у Перемогу і мріє повернутись додому – до дружини, дітей і маленької онучки, щоб знову обійняти їх - не на прощання, а назавжди. Щоб зустрічати з ними світанки, щоб просто бути поруч.
Війна колись закінчиться, хоча душа вже ніколи не буде такою, як раніше.
- Я дуже хочу, щоб мої діти жили в мирній Україні. Саме тому сьогодні я тут, далеко від рідного дому, служу у складі ЗСУ. І моя совість буде чиста перед нащадками. Бо залишу їм вільну Україну, - сказав солдат.
