Три будинки за вечерю
Волинянка пожаліла іноземця, який заїхав в село, і вирішила нагодувати, не думаючи, що її доброта обернеться справжньою казкою, пише “КП в Україні”.
Добра "Попелюшка"
Про те, що, запросивши іноземця на вечерю до свого дому, ця дуже небагата, щоб не сказати - бідна, жінка з глухого волинського села, витягнула щасливий квиток. Вона спочатку навіть не підозрювала.
Того вечора, 15 років тому, наспіх накривши скромний стіл, Лідія Троценко (на фото) з Великої Глуші під білоруським кордоном покликала до себе заїжджого німця - Леонарда Ріца. Він вперше приїхав до них в село з товаришем. Друг був бажаним гостем в кожному будинку (приїжджав сюди неодноразово), а ось Леонарда увагою місцеві не вшанували. Що робити? Готелів в селі немає, до найближчого міста майже 50 кілометрів, і це по бездоріжжю. Вечір. Стоїть один на узбіччі з валізою в руках. І Лідія, скромна прибиральниця місцевої школи, зглянулася над ним і покликала до себе.
Тоді Ліда з чоловіком і дітьми винаймали половину одноповерхової сільської хати-розвалюхи. У другій половині жили сусіди. Хоч сама вона місцева, але з її батьками у чоловіка життя не склалося - довелося з’їжджати. Вирішили - нехай хоч бідно, але без сварок. Сюди Ліда не посоромилася покликати Леонарда. Вечеря була скромною - борщ, картопля, сало. Іноземець з’їв все, чим пригощали. А Ліда навіть подумати не могла, що після цього візиту збудеться її мрія про власне житло!
Випадковий гість невдовзі побудував її сім’ї будинок - точніше, дав гроші на його будівництво, а через кілька років - ще на два, для доньки Ліди, яка вийшла заміж, і для неї персонально. А старий, найперший, дістався синові, який теж обзавівся сім’єю. Нова хата стоїть на тому ж місці, де стояла стара - її знесли.
- Одна ти мене тоді на вечерю запросила. Хоч як ти бідно жила, але дала їсти і пити, - пояснив свій вчинок Лідії Леонард Ріц.
Лідія ж повірити не могла, що таке в житті буває. Але мріяти хотілося - що все-таки удача постукає і в її похилені двері.
Народився на місцевому хуторі
Будиночки невеликі: два одноповерхових і один - полуторний. Проте, і на них в українській глибинці треба працювати довгі роки, економлячи кожну копійку.
Зі своїм благодійником Леонардом Лідина сім’я з тих пір ледь не поріднилася. Чоловік, хоч йому вже виповнилося 90, приїжджає в гості до Великої Глуші щороку. Чотири внучки Лідії наввипередки біжать до "діда Леонарда". Коли на відстані, розмовляють з ним по телефону - він навчився розуміти українську. Не все, але спільну мову знаходять. Сама Ліда іноді підбирає польські, російські слова - на такому суржику і спілкуються.
- Виявилося, що у нього батько - росіянин, мати - німкеня. У дитинстві батьки говорили російською, він все розумів, - пояснює 53-річна Лідія Троценко. - Він народився на одному з хуторів у нинішньому волинському селищі Колки. Коли йому було сім років, сім’я виїхала спочатку до Польщі, а потім до Німеччини. Ми туди, в Колки, двічі з ним їздили - і він все пам’ятає, хоч і маленький був, - де що росло, де який будинок стояв...
В ту першу поїздку Леонард напросився зі своїм другом Альбертом Теппером. Той теж народився в цій місцевості і приїжджав часом на рідну землю - тут поховані його батьки. А Леонард теж захотів побачити місця, де бігав дитиною.
"Помирати все одно доведеться, а гроші з собою не забереш"
Приїжджає німець завжди з гостинцями - не тільки для Ліди. Допоміг не одній родині Троценків - одним купив квартиру в Нововолинську, іншим профінансував навчання дітей, місцевій лікарці дав грошей на проведення опалення в травмпункті. Комусь - швейну машинку привіз, комусь пральну купив.
І сільському голові, кажуть, теж грошей давав, але потім відмовляв - не побачив, що використовувалися, як було обіцяно - на медикаменти людям похилого віку. Дав і священику на церкву. Але будинку більше нікому не будував.
- Він не якийсь бізнесмен або власник благодійного фонду, раніше - звичайний викладач, зараз пенсіонер, - розповідає Лідія. - У нас він більше ніж десяти людям допоміг. Каже: "Помирати все одно доведеться, а гроші з собою не забереш". Ось, каже, побудував тобі будинки - буде тобі пам’ять про мене.
"Живу в вагончику на заробітках, а люди просять допомогти їм"
Про цю історію провідали місцеві журналісти - приїхали робити репортаж про шкільний музей у Великій Глуші, а там учитель історії розповіла про "Попелюшку" - Лідію Троценко, яка працює у них прибиральницею. Покликали її - і незабаром вийшла стаття. А тепер Лідія не рада, що взагалі щось розповіла.
- Мені тепер листи пишуть, просять грошей хто на операцію, хто на ліки. А де я візьму? - трохи злиться Лідія на такі прохання. - Ремонт в школі зробили, зараз літо - відпустка, вирушила на заробітки. Сама он - живу в вагончику без зручностей у Києві, приїхала на сезонні роботи - на борувку (так на заході України і в Польщі називають лохину). Економлю на дрібницях, щоб більше грошей додому привезти... Зять теж в Києві на заробітках, а люди пишуть, щоб я допомогла. Думають, що я в достатку живу... Але мені ж Леонард не дав грошей, щоб я жила до кінця життя і не працювала. Збудував будинки - спасибі йому. Діти без роботи вдома сидять, чотири внучки - всім хочеться щось дати. Так що ви вже краще не пишіть нічого...
З німецької ріднею не дружить
Так склалося, що до старості Леонард Ріц залишився одиноким. Дружина померла, донька теж - онкологія. Є ще брат, дві сестри, дві внучки - але з ними у діда стосунки не склалися. Живе один. І відвідує "другу рідню" в Україні.
- До Німеччини він мене не кликав, та й знає, що не поїду - він мені тут будинки побудував, куди їхати, - ділиться Лідія. - Дітям там роботу теж не пропонував. Казав: "Я старий, а це потрібно ходити, шукати - я таким вже займатися не буду".
Живе німець під час приїздів завжди у них. Зазвичай гостює тиждень, але торік через карантин затримався аж на два місяці.
- Приїхав якраз 8 березня, і почався карантин, - згадує Лідія Троценко. - Чотири рази намагався виїхати, але його від польського кордону завертали. У травні, нарешті, зміг виїхати. Цього року не знаю, чи приїде - каже, треба робити щеплення, а він не хоче.
Лідія пропонувала йому, якщо хоче, залишатися у них на Волині - якщо вже вдома в Німеччині йому допомогти нікому. Живе Леонард біля Дортмунда у великому будинку.
- Сказав: "Де смерть застане. Помру тут - поховайте тут, в Німеччині - значить, там", - зазначає Лідія Троценко.
Але обіцяє, поки будуть сили - відвідувати маленьке село на Волині.
