"Син не звертає уваги на те, що в мене немає ніг": історія бійця з Рівненщини

41-річний ветеран Микола В’юн із Радивилівської громади 27 березня 2023 року отримав повістку і пішов служити у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Вирішальним у цій війні для чоловіка став день — 29 липня. Тоді він з побратимами взяв у полон десятьох окупантів й отримав поранення двох ніг, яке призвело до ампутації, пише Суспільне.

41-річний ветеран розказав про свою зустріч на Луганщині з військовослужбовцем РФ, якого першим взяв у полон 29 липня 2023 року.

- Я заходив перший — і зустрівся поглядом з одним косооким. Я не знаю, якої він національності. Може, бурят. Я їх не розрізняю. Такий маленький і косоокий. Він спав — я тихенько над ним схилився і сказав йому здаватися. Він відкрив очі, дивиться на мене і каже — "сваі". А я його питаю — "Які свої? Ти звідки?". А він дивиться і не розуміє, що таке "звідки". І його косі очі почали бігати вправо-вліво. Він зрозумів, куди потрапив і що треба здаватися, - розповідає Микола.

Того дня десантнику вдалося полонити 10 військовиків РФ: вісьмох взяв разом із побратимом "Рибою" та потім ще двох — із помічниками з суміжного підрозділу.

Ще чоловік пригадав історію, як в його наплічник, що був на спині, влучили з кулемета.

- Дві кулі влучили в цей рюкзак і він почав на мені горіти. Я не міг піднятися, щоб його загасити. А "Риба" кричить — "В'юн, ти гориш!". Але я нічого не міг зробити, бо навіть якби перевернувся на бік, то мене поранили б кулеметом. Але у ворогів, мабуть, кінчилися патрони, бо перестали стріляти. Ми просунулися трохи вперед. Рюкзак я вже скинув, - пригадує боєць.

Зі слів військовослужбовця, тоді вони полонили ще трьох військових РФ. Один з них той, який стріляв кулеметом.

- Потім мені командир роти скинув відео, де їх десятеро зібрали разом. Сподіваюся, що вони допомогли повернути наших десятьох хлопців з полону, — додав Микола.

Зі слів чоловіка, продовження того дня було для нього "вже не таким веселим", бо отримав поранення.

- Далі ми зайняли оборону і відбили три контратаки. Після чого вороги на нас трохи образилися — і закидали тижневим запасом свого боєкомплекту. Одна з мін 120-го калібру прилетіла і мене поранила. У той момент я зрозумів, що мені поранило руку, а про ноги ще не зрозумів, не відчув. Я побіг в сусідню копанку, де кричав док, що його завалило. Я побіг його діставати з тих завалів. Коли дістав, то він ще мені на праву ногу наклав турнікет, на ліву я сам його наклав, - каже Микола.

Ще поранили в лікоть правої руки військовослужбовця — і він наклав на неї ізраїльський бандаж:

- Завдяки цьому бандажу в мене залишилася рука, бо якби був турнікет, то я лишився б і без руки. Це турнікетний синдром. Коли понад дві години накладені турнікети, то це вже втрата кінцівки. А в мене вони були п’ять годин.

Евакуація Миколи В’юка тривала п'ять годин.

- Мене виносив побратим на плечах. Це все було під обстрілами, бо вороги вслід кидали нам міни. Ще над нами висів їхній дрон. Хотіли нас добити, але не вийшло, — пригадав ветеран.

Він розповів, що після поранення його стан був тяжкий.

- Це ж мінно-вибухова травма — і в мене вливали багато різної рідини. Я багато втратив крові, було переливання крові. Багато чого я взагалі не пам’ятаю... Найважче було повідомити про поранення дружині... Це було sms-повідомлення. Ці спогади викликають сльози й важко про те говорити... Не дала мені тоді опустити руки моя родина. Зокрема моя дружина, яка мене підтримувала тоді — і досі. І мій маленький син — це великий стимул працювати над собою, - каже боєць.

Дружина Миколи — Мар’яна В’юн розповіла, що досі боляче згадувати те листування:

- Ті емоції неможливо пережити досі. Микола не виходив декілька днів на зв’язок. Бачила, що нема його в мережі. Але весь час писала — "Як ти? Де ти?". І коли він з’явився, то написав, що в госпіталі... Але я до останнього вірила, що він там просто так, можливо, в укритті... Але згодом виявилося, що в нього є поранення, і вони серйозні, - говорить Мар’яна.

Вона додала, що попри все мусила триматися:

- Я бачила, що він тримається — і тому я теж не могла здатися. Я не могла показати свою слабинку, що мені важко, що мене болить. Коли я заходила в палату, то він відразу дивився мені в очі, чи я не плачу. Але біля чоловіка я не могла плакати. А от коли від нього виходила, то мене розривало — і тоді починала плакати.

У шпиталі в Харкові Микола В’юн побув декілька днів. Потім евакуаційним потягом його транспортували в Рівненську обласну лікарню.

- У Рівному мені ще робили реампутацію. Я там був місяць. Потім мене на початку вересня перевели у Львівський шпиталь, а звідти — у реабілітаційний центр "Галичина" на Львівщині, — додав ветеран.

З його слів, на реабілітації він почав здійснювати дитячі мрії, зокрема виліз на 15-метрову вежу-скеледром. Також на катамарані здійснив сплав по Дністру.

- Для мене зробили спеціальне місце, щоб можна було поставити візок. Закріпили його, і ми з веслами пропливли десь 18-20 кілометрів. Ще нам дуже допомагають благодійники з фонду "Із янголом на плечі". Зокрема вони нас возять до басейну, - каже Микола.

Найбільше, зі слів військового, не очікував, що на арттерапії почне малювати і що його роботи будуть експонувати.

- Ця виставка, де було моїх п’ять робіт, тривала два місяці у Львівському музеї історії та релігії. А потім був аукціон. До зібраних коштів ми ще доклали — і купили деяке спорядження на 33-тю бригаду. Потім я намалював картину "Маки" — і подарував у той музей. Зараз ми готуємо ще одну виставку. Але поки що її деталі — таємниця, - говорить ветеран.

Про життєві та військові пригоди Миколи В’юна його друг Андрій Чобіт написав книгу "Сержант В'юн". Це роман, в якому автор описав реальні події.

- Ця книга не мала бути такою, якою вона зараз є. Там мало бути пару оповідань. Підняти мені настрій хотів Андрій та й все. Але він до мене раз в тиждень приїжджав — і я йому щоразу розказував нову історію. Він те все запам’ятовував і через тиждень скидав мені новий розділ. І так тиждень за тижнем — і з’явилася книга. Найбільш смішний для мене розділ, де автор описує народження мого сина. Я мав бути на пологах, але так вийшло, що я знепритомнів, - говорить Микола.

Первісток Миколи — Дем’ян — народився за два дні до повномасштабного вторгнення:

- Важко мені було думати, як мене буде сприймати мій син. Але він взагалі не звертає увагу на те, що в тата немає ніг. Він любить гратися моїм візком. Він дуже мене любить, а я його дуже люблю.