Разом із батьком пішов воювати у перший день війни
Богдан Радчук народився та виріс на Рівненщині. Перші кроки зробив у селі Великий Жолудськ, а дитинство та юність провів у Вараші. Навчався в Одеській політехніці за спеціальністю «радіотехніка», а пізніше — у Рівненському інституті водного господарства та природокористування, обравши напрям «теплоенергетика».
Після навчання влаштувався на Рівненську атомну електростанцію слюсарем реакторного відділення. На атомному об’єкті працював і його батько Віталій Радчук. Богдан мав родину та хобі — бокс, тож часу на нудьгу в нього не було. Але 24 лютого 2022 року в мирне життя українців прийшла велика російська війна…
- Перше, що я зробив того дня — це зателефонував батьку, — пригадує Богдан. — Ми з ним узгодили місце зустрічі, щоб разом піти у військкомат. Коли прибули на місце призначення, нас зарахували до 104-ї бригади тероборони ЗСУ "Горинь" 61-го батальйону. Мама та дружина сприйняли таку новину болісно, але підтримали наш вибір. Вони розуміли, що інакше бути не могло. Питання про захист рідної країни у нашій родині навіть не обговорювалось — було зрозуміло й без слів, що це наш із татом чоловічий обов’язок, - розповів Богдан.
До цього дня Богдан не мав військового досвіду, за винятком навчання на військовій кафедрі Одеської військової академії, яке проходив ще у студентські роки. Тож доводилося всьому вчитися в процесі, а воювати — чи не на найзапекліших ділянках фронту, зокрема у Бахмуті. Тоді Богдан Радчук був командиром взводу.
- Після отримання бойового досвіду в Бахмуті мене відправили на два місяці до Італії, — розповідає боєць. — Там я проходив навчання командирів рот. Після успішного проходження мене перевели до 101-ї бригади 212-го окремого батальйону ТрО Закарпаття, ЗСУ і призначили командиром роти. Маючи вже і бойовий досвід і нові знання, я брав участь у боях на Іванівському напрямку. А згодом боронив Торецьк та Нью-Йорк.
Саме у цих боях атомник отримав два поранення. Після першого, у травні 2024 року, він продовжував боротися за рідну країну, а вже після другого, у червні 2024-го, боровся за власне життя. Богдан Радчук переніс 13 операцій. Він майже втратив слух — вдалося відновити лише 40% слуху одного вуха. Ліва рука теж зазнала тяжких ушкоджень і нині функціонує з невеликими дефектами. Та попри всі випробування він зберіг найцінніше — бажання жити і боротися!
Після року реабілітації атомник повернувся до роботи на Рівненську АЕС, щоправда, в інший підрозділ. Він зізнається, що зібрати себе докупи та взагалі відновити фізичне й ментальне здоров’я вдалося завдяки українським лікарям, а також підтримці родини та колег:
- Дякую вінницьким медикам, які доклали максимум зусиль, аби я став на ноги, а родині — за підтримку протягом цього шляху. Також хочу подякувати керівництву та колегам з відділу підготовки виробництва та вхідного контролю ЦПВ ЕРП, які допомагають розібратися з обов’язками на новій посаді та діляться своїм досвідом. Я це дуже ціную. Взагалі підтримка, як і віра — це велика рушійна сила. Триматися на передовій мені допомагала віра в Бога та у власні сили. Перед кожним виходом на бойове завдання завжди молився. Інколи про себе, а інколи й вголос для всіх побратимів. Але й без молитви мами, підтримки дружини і брата я б теж не впорався. Це те, що додавало мотивації та сили рухатися далі й не падати духом тоді, коли було дуже важко. Але найбільше я вдячний своєму батькові, який і сьогодні продовжує воювати за Україну. Окрім любові до Батьківщини, він із самого малечку прищеплював мені військову дисципліну. Ця база, а також його настанови та слова підтримки дуже допомогли мені на передовій!
