«Попросив молоду пару натиснути кнопку на домофоні. А вони сміються: «Воно ще й говорить…»
Про 25-річного Анатолія Тимчука із Житомирщини, зріст якого 1 м 25 см, я дізналася із соцмереж. Хлопчик народився не таким, як усі: у нього ДЦП, карликовість. Отримав першу групу інвалідності. Багато років Анатолій, у якого є лише бабця та хвора мама, які живуть у селі на Житомирщині, добивається житла від держави. Проживати разом з рідними у селі не має змоги. Та й перспектив там для людей з інвалідністю — жодних.
На своїй сторінці у соцмережах Анатолій розповів, що його мама тяжко захворіла, коли їй було 18 років (має психічні розлади). У 21 рік народила Анатолія. Він одразу потрапив у Дім немовляти у місті Новограді-Волинському. Бабця доглядає хвору маму. У вісім років хлопця відправили до Потіївської спеціалізованої школи-інтернату Житомирської облради, де навчався десять років. Звідти — у Житомирський геріатричний пансіонат, що у селі Іванівці… Іншого вибору не було.
— Я казав директору школи-інтернату, що хочу далі вчитися, — розповідає Анатолій Тимчук. — А він усе казав: «Не мороч мені голову». У геріатричному пансіонаті я жив у кімнаті з чоловіком, який був при смерті. Під себе ходив у туалет. Він невдовзі помер. Мені пощастило, що на мене звернула увагу соціальний працівник пансіонату — Зоя Терентьєва. Сказала, що мені треба вчитися. Допомогла оформити документи до Житомирського вищого професійного училища-інтернату. Їздила зі мною до навчального закладу після роботи. В училищі я отримав спеціальність: «оператор комп’ютерного набору, секретар керівника».
Закінчив курси SMM (маркетинг у соціальних мережах. — Авт.). Був досить активним у соцмережах, і на мене звернув увагу тодішній заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Лев Парцхаладзе. Запросив на роботу. Я десять місяців працював у Києві у міністерстві, готував проєкти про доступний простір для людей з інвалідністю. Був піарником.
Тодішній заступник голови Верховної Ради Оксана Сироїд допомогла мені вступити до київського Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Я влаштувався у гуртожиток від університету, отримав прописку. Але в університеті я провчився місяць, бо треба було платити за навчання 33 тисячі гривень на рік. Таких коштів у мене не було. Та й спеціальність мені не дуже подобалася — соціальний працівник. Мені більше політологія імпонує. Політикою я цікавлюся, відстежую новини. Пішов навчатися на курси для помічників народних депутатів. А також закінчив курси з політології. Але отримати роботу мені не вдалося. Один з нардепів сказав, що не потягну…».
Два роки тому Анатолія Тимчука запросили на одне з телевізійних шоу. Про цей досвід згадує неохоче. Телевізійники обіцяли допомогти з квартирою.
— З житлом мені так і не допомогли, — каже Анатолій. — Єдине, що зробили, запропонували головну роль в одній із серій документального фільму «Вещдок». Сказали, що за один знімальний день платитимуть тисячу гривень, але не заплатили ні копійки. Хоча зніматися у кіно мені сподобалося. Коли прийшов на знімальний майданчик, так розхвилювався, що забув текст. Але коли камери включилися — все одразу згадав! Коли мене вбивали, зіграв професійно.
У Києві Анатолію сподобалося. Влітку мав можливість безкоштовно пожити в резиденції у Межигір’ї (у будиночку, де поле для гольфу). Там його годували. Анатолій побачив люстру, яка, як виявилося, коштує вісім мільйонів євро, і сумнозвісний… золотий унітаз.
Зіткнувся у Києві Анатолій і з людською жорстокістю.
— Я орендував у Києві квартиру, мені треба було подзвонити у домофон. Я не діставав до кнопки. Попросив молоду пару натиснути кнопку на домофоні. А вони сміються: «Воно ще й говорить». Було дуже боляче.
Зараз Анатолій орендує квартиру у Житомирі разом зі своїм другом, з яким навчався в училищі. Оплачувати оренду йому допомагають небайдужі люди. Отримати житло від держави так і не вдалося.
— У школі-інтернаті мені казали, що перебуваю на черзі на житло, — каже Анатолій Тимчук. — Я робив кілька запитів до різних державних установ, але отримував відмови.
Житомирська облдержадміністрація у 2019 році написала таке: «За інформацією виконавчого комітету Баранівської міської ради Тимчук А. І. був включений у список на позачергове отримання житла згідно з рішенням Смолдирівської сільської ради від 25.04.2008 р., як дитина, позбавлена батьківського піклування. Станом на 01.01.2019 року заявник перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті Баранівської міської ради по Смолдирівському старостинському округу за номером 6. У зв’язку з відсутністю вільного житла та коштів на будівництво або придбання житла, вирішити позитивно питання забезпечення житлом Тимчука А. І. немає можливості».
— Мені одному ніхто не хоче здавати кімнату, — каже Анатолій Тимчук. — Власники бояться, що я буду просити про допомогу. Моя мрія — щоб такі люди з інвалідністю, як я, не залишалися на вулиці.
Анатолій навчився давати собі раду. За допомогою милиці одягає штани, миє голову, відчиняє вікно і вмикає світло… Щоб приготувати їжу, потребує сторонньої допомоги. Роботи зараз не має, живе на соціальну допомогу (2500 грн на місяць) та допомогу небайдужих людей.
Сюзанна БОБКОВА, «Високий замок»
