
Побороти паніку і страх воїнам допомагає військовий психолог
Костопільчанка Наталія Бірюкова, депутатка Костопільської міської ради, залишила звичну роботу і пішла на військову, служила медиком. Потім повернулася. Та у цивільному житті затрималася лише на місяць – і знову на службу, тепер уже військовим психологом. Її чоловік служить з січня 2015 року, а наприкінці 2022-го пішов воювати і 21-річний син. Тепер батько і син на фронті, а пані Наталія з грудня 2024 допомагає нашим хлопцям, які воюють на Покровському напрямку, долати душевні негаразди. Бо кожен, хто воював, потребує психологічної підтримки.
Історію психологині розповіли у Костопільській міськраді.
Молодший лейтенант, військовий психолог 155-ї окремої механізованої бригади Наталія Бірюкова навчає бійців правильно комунікувати між собою, налагодити взаємодію, долати паніку та страх.
- Якщо хоча б одна людина в групі панікує – це миттю поширюється, а паніка у всій групі є найгіршим, що може бути. Бо в такому стані людина собою керувати не може. Хлопці не розуміють, що з ними відбувається, думають, що це слабкість і що це лише у них так. Але це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. У нас відбуваються бесіди, ми розповідаємо про реакції організму на бойовий стрес. І вони йдуть на розмову. Ми вчимо, як опанувати себе при паніці, в ступорі, при нападах агресії чи істерики. Це допомагає, - каже пані Наталія.
Основне завдання психолога – допомогти знайти в собі ресурс. Дехто закривається в собі, думає, що він сильний і сам з усім впорається. Але, каже психолог, якщо є фахова допомога, доречно нею скористатися.
У колективних розмовах військовослужбовці чують інші історії й розуміють, що не лише з ними одними щось таке сталося. Бувають й індивідуальні бесіди, вони завжди конфіденційні. Та якщо психолог розуміє, що стан співрозмовника загрозливий, вона повідомляє командиру, що ось тому й тому потрібна допомога.
- Зазвичай хлопці погоджуються. У нас є пункт психологічної допомоги, де більш глибоко опрацьовують проблеми. Але тут ми не можемо надати допомогу усім, тож вирішили з колегою їздити у підрозділи і на місці з хлопцями працювати. Вийшли вони з позицій – і десь на другий-третій день ми з ними розмовляємо. На різні теми: про сім’ю, про цивільне життя, вони пригадують свої найкращі моменти, будують плани на майбутнє. Бо життя продовжується, - розповіла психологиня.
Служба у медсанчастині спочатку допомогла пані Наталії подолати власну тривожність й відволіктися від думок про те, що чоловік і син під Бахмутом воюють, і що брат на Запорізькому напрямку. З часом прийшло розуміння їхнього настрою та поведінки, хоч сама тоді не була в зоні бойових дій. І коли формувалася 155-та бригада, вдруге мобілізувалася й повернулася на полігон, уже як психолог.
- Раніше у мене були 300-ті видимі, тепер у мене 300-ті невидимі. Від цих хвороб кров не тече, їх наче не видно. Але вони є, від них течуть сльози. Та, як то кажуть, чоловіки не плачуть, у них очі пітніють, - резюмувала Наталія Бірюкова.