Сарненчанин пише картини, тримаючи пензлик зубами

Менш як за півроку Петро Гольонко із Сарн створив понад 90 картин.

Бажання малювати прийшло раптово. Через травму чоловік має інвалідність, тож пензлик тримає зубами. Проте найперше творить свої роботи душею. І вони вражають.

Рятується від депресії малюванням

— У червні мені виповнилося 50 літ. Уже минуло майже сім років відтоді, як травмувався. Тоді мені й спало на думку почати малювати. І роблю це завжди із задоволенням, — розповідає Петро Миколайович.

Художник пригадує, що в дитинстві всерйоз живописом не займався. Малював не краще, ніж інші: «Якісь літачки, кораблики міг зобразити, як усі діти. Але розуміння, як малювати, в мене було завжди. Хай не фарбами, а олівцем чи ручкою, але щось виходило».

У доробку Петра Миколайовича — пейзажі, натюрморти, птахи, тварини, квіти. Їх купують люди з різних міст України і навіть США. Третину своїх робіт Петро Гольонко дарує або розігрує серед друзів у соцмережах, де презентує свої найкращі твори.

— Буває, малюю картину, вже знаючи, кому її подарую. Часто презентую людям з інвалідністю, бо розумію, як їм нелегко. До мене нині багато добавляється друзів у соцмережах. Бачать мої роботи, бачать, що я візочник, — каже художник.

На малювання Петро Миколайович виділяє час щодня. Картина може народитися за кілька годин — залежить від величини та складності:

— Я сиджу на ліжку, на коліна мені ставлять спеціальну дощечку і дають пензлики в зуби. Я кажу, які мені фарби видавати, потім уже сам їх розводжу і малюю. Найскладніше — затушувати задній фон. А от вже вимальовувати цікаво.

Сюжети для своїх картин художник бере звідусіль: з натури, фотографій чи зображень з Інтернету. Постійно пробує створити щось нове. Працює з акриловими фарбами. А нині чекає на олійні, які хоче подарувати українка, котра проживає в США, щоб спробувати малювати портрети. Роботи покриває лаком. Каже, це додає їм глибини.

Не втратив надії

27 листопада виповнилося сім років з моменту тяжкого травмування, яке назавжди змінило життя Петра Миколайовича.

— У нас чимала сімейка, тож я їздив на заробітки в Москву. Працював на будівництві. Мені на голову впала пачка гіпсокартону. Одразу ж забрали в лікарню при інституті, де лікують травми хребта. Казали, що не жилець. Не захотіли мене оперувати. А коли розносили вечерю, після двох ложок супу почув: «Это не наш, его не кормить». На щастя, там була жінка з України, яка мене нагодувала. Тоді навіть поворушитися не міг. Це страшно. Звідти перевезли мене в Київ, там зробили операцію. Теж гарантій на життя не дали. Рівненські лікарі дивилися знімки потім і казали, що операцію зробили не дуже добре. Думали, мабуть, що не житиму, то й не надто старалися, — пригадує свою історію Петро Гольонко.

Із Рівного чоловік повернувся в Сарни. Паралізувало все тіло, не міг навіть повернути голову. Почалася сильна депресія.

— Раніше весь час ходив, скрізь їздив, усе бачив, а тут мусиш бути лише в кімнаті. Лежиш і в одну точку на стелі дивишся. А потім знайшлися добрі люди з Вараша. Дізналися, що зі мною сталося, та й вирішили оплатити послуги лікарів у Львові, щоб я пройшов курс реабілітації. Мене там на візок посадили, бо перед тим міг лише лежати. Потім навчився руку піднімати, тоді закидати на джойстик і вже став ганяти по Сарнах, — сміється Петро Миколайович.

Нині він дивиться на світ доволі оптимістично, багато жартує та усміхається. А людей закликає ніколи не втрачати надію.

— Коли я лежав розбитий, від мене відмовились лікарі, то мав єдину надію — на Бога. Думаю, Всевишній дав мені розраду малюванням. Бо руки, ноги не працюють, а з головою що хочеш, те й роби. Адже вона працює. І зайнятися чимось треба обов’язково. От з’явилося сильне бажання малювати у 50 років. Малюю і хочеться, — розповідає Петро Миколайович і додає: — До мене іноді приходять здорові люди і скаржаться, що їм важко. Насправді ж вони уявлення не мають, що таке важко. Мені дав би Бог хоч одну руку робочу, то я був би щасливий, а якби ще ноги — то взагалі… Тож хворі нехай не втрачають надії, а здорові хай не нарікають. Бо їм дуже добре живеться.

Інвалідний візок держава не виділила

Щоб отримати свій «транспорт», Петро Гольонко стукав у всі двері, але жодні досі не відчинилися. Кажуть, що йому візок не передбачений. Тож придбав за свій кошт. Проте обслуговувати його — справа не дешева. Наприклад, набір акумуляторів коштує 10 тисяч гривень. А вистачає їх трохи більше як на рік. Періодично треба замінювати гуму. Неодноразово вже його ремонтували. При цьому чоловік отримує 1700 гривень пенсії… Тож надію одержати візок від держави не втрачає. Це його єдина можливість самостійно пересуватися та комунікувати зі світом.

До людей з інвалідністю, за словами Петра Миколайовича, в Сарнах ставляться по?різному. Дехто навіть зупиняється і запитує, чи потрібна допомога. А дехто, навпаки, сприймає доволі агресивно. Особливо ті, хто паркується на маркованих місцях. Тож чоловік наголошує: не варто займати на стоянках місця, призначені для людей з інвалідністю. Це може істотно ускладнити їхнє пересування.

Тетяна КОЛЯДИЧ, «Голос України»