«Мене врятував побратим, який досі вважається зниклим безвісти».
Столяр за фахом Павло Мельничук з Костополя пішов воювати добровольцем у 2014 році. Через 13 місяців демобілізувався, повернувся додому і знову взявся столярувати. Коли почалася повномасштабна війна, з першого дня пішов служити. Спочатку в охороні, потім – у піхоті на «нулі». Зумів вийти з пекла, після 16 годин з турнікетом на пораненій нозі. Побратим, з яким були знайомі багато років і який врятував Павлу життя, на жаль, не вийшов.
Історію бійця розповіли у Костопільській міськраді.
Улітку 2014 року Павло Мельничук потрапив у батальйон «Горинь», який згодом увійшов до складу 30 окремої механізованої бригади. Служив кулеметником. Спочатку охороняв штаб АТО в Краматорську, потім воював на Світлодарській дузі біля Дебальцевого. У вересні 2015 року Павло демобілізувався й повернувся до сім’ї та до своєї цивільної професії.
- У лютому 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я у перший же день пішов до військкомату. За два дні до того саме зняв гіпс з ноги після перелому, але пішов. Незважаючи на недавню травму, мене одразу взяли у 94 батальйон, в охорону оперативного командування «Захід». Ми об’їздили чи не всю Україну, побували у багатьох областях, у тому числі прифронтових. Але це був ще не «нуль», - розповів Павло.
На «нуль» Павло Мельничук потрапив в листопаді 2024-го, коли його перевели гранатометником у 60-ту механізовану бригаду, яка тримає оборону на Лиманському напрямку на Донеччині. Через тиждень були на передовій. Бригада стояла тут уже довгий час, бліндажі були добре облаштовані. Тиждень на позиціях, на тиждень відводили. Ворожі укріплення були усього лише за 300 метрів. Бували навіть бої впритул на відстані кількох метрів, коли бачиш ворога буквально в обличчя
- 9 грудня прилетіла міна, мені вирвало шматок ноги. Це сталося близько 10-ї ранку, ми по рації повідомили, що є поранений, але евакуація у таку пору у тій ситуації була неможлива, над нами постійно висіли ворожі дрони. Побратим наклав мені турнікет. Він врятував мене, а сам продовжив вести бій. Нас всього четверо там було. Я кожні пів години сам послаблював турнікет, як вчили на медичній підготовці. Того дня ворог підійшов дуже близько, за 10 метрів від нас. Що я міг тоді думати зі своєю пошматованою ногою? Мене охопила паніка, потім страх. Думав, це вже кінець, що звідси ми не вийдемо, що я не можу допомогти ні собі, ні хлопцям. Кажу, давайте, хоч магазини споряджати буду. І споряджав. Невдовзі мій товариш одержав важке кульове поранення. Він лежав біля мене, а через 5 годин помер. Евакуації все ще не було. Віри у те, що ми виберемося звідси, теж, - розповів Павло.
Близько опівночі на позицію зайшли інші бійці, розпочалася евакуація. Павло виходив на своїх двох, з турнікетом, спираючись на автомат, чотири кілометри багнюкою. На щастя, кістка була ціла, тож з великими зусиллями, але він ішов. Як то кажуть, захочеш жити - зможеш. Супроводжували його два бійці, які залишилися в живих. Вони більше допомагали нести амуніцію, яку поранений зняв, щоб легше було йти. Чули, як працюють ворожі дрони, але атаки не було. Так дійшли до евакуаційного пункту. Павла посадили в авто і повезли на стабпункт в Лиман, де йому зробили першу операцію.
Далі було Дніпро, звідти евакуаційним поїздом повезли в Луцьк. Ногу ще чотири рази оперували, і хоча Павло погано її відчуває, але після 16 годин в турнікеті нога збережена. Оговтуватися від пережитого Павло почав у Луцьку, спілкуючись з іншими пораненими бійцями, раніше незнайомими.
- Лише зараз, через чотири місяці лікування, психологічно мені стало трохи легше. Допомогло спілкування з пораненими в Луцьку, з якими були в одній палаті. Побачив їхні поранення і подумав, що не так вже й страшно все у мене, я живий, ходжу і буду ходити. Був вже готовий до того, що без ноги буду, але її врятували, - поділився військовослужбовець.
З побратим, з яким разом заходили тоді на позиції, Павло був знайомий багато років. Разом колись навчалися, підтримували стосунки, разом пішли воювати. Це він наклав йому турнікет і одержав у бою поранення, від якого помер. При евакуації вони не змогли забрати тіло і Павло досі не знає, чи вивезли його пізніше. Намагався з’ясувати, та нічого конкретного дізнатися не зміг.
Невідомо йому і про долю двох інших побратимів, які вели бій, а потім супроводжували його з пораненою ногою. Познайомилися лише перед виходом на позиції, за три дні до поранення. Контактів їхніх у нього не було. Павло Мельничук перебуває у відпустці за станом здоров’я. Потім лікарська комісія визначатиме, чи може він далі служити. Загиблий побратим досі вважається зниклим безвісти.
