«Ходити з протезом навчився швидко. Навіть автомобілем керую»

Випускник Костопільського будівельно-технологічного коледжу Сергій Подольський до повномасштабного вторгнення працював формувальником на заводів скловиробів. Повістка прийшла наприкінці травня 2023-го. Далі був навчальний центр, і вже через місяць старшим стрільцем у складі 77-ї окремої бригади ДШВ був під Бахмутом. На шостому бойовому виході наш воїн втратив ногу. Далі були операції, реабілітація і протезування. Нині Сергій Подольський ходить на протезі, самостійно кермує і збирається повернутися працювати на склозавод.

Історію бійця Сергія Подолського розповіли у Костопільській міській раді.

Перший досвід набув в АТО

До мобілізації у 2023-му Сергій уже мав бойовий досвід – у березні 2014-го був першим мобілізованим з Костополя. До того пройшов строкову службу, мав звання молодшого сержанта, командира БМП. Після року служби у 72-й окремій механізованій бригаді демобілізувався й повернувся до цивільного життя. Працював на заводі скловиробів формувальником. Повістка з ТЦК прийшла у травні минулого року. Медкомісію пройшов за кілька днів, і 1 червня вирушив до навчального центру. Після місячного навчання Сергій у складі 77-ї окремої бригади ДШВ вже був на бойових позиціях під Бахмутом.

Під Бахмутом

- На першому виході ми перевірили бліндажі, під обстрілами до вечора вирили ще один. Нас попередили, що може бути застосування хімічної зброї – синій дим, що стелеться по землі. Той газ має сльозогінну дію, від нього пече в легенях і в горлі, настає сильна сльозотеча і задишка. Ми вдягали протигази. Коли закріпилися на позиції, прийшов наказ пересуватися ближче до Бахмута. Кілька діб були під постійними обстрілами, не штурмували, лише спостерігали, передавали дані і знищували ворога, - розповів Сергій.

Бойові виходи були по 4-6 днів. Відводили на добу – і знову на вихід. Спали в покинутих хатах на підлозі чи в бліндажах, побутові умови практично не відрізнялися. Якось солдат, який мав принести запаси, повернувся ні з чим через підрив на міні групи, що мала передати їжу. Харчувалися тим, що залишилося.

- Ситуація на фронті змінюється швидко, іноді кардинально, залежно від наявності боєприпасів. Коли кажуть, що у нас нема боєприпасів, то це все залежно від ситуації. При нападі ми маємо знищити противника. Бачимо техніку, роботу артилерії ворожої – передаємо нашим, і вони працюють. Я багато техніки допоміг знищити у такий спосіб. Якось вночі їх «спалив», коли заїхали у наш бік і зупинилися. Я скомандував «до бою» і навів на них вогонь. Потім побратим розповів, які гарні тут були феєрверки по ворожих машинах, - поділився воїн.

«Підіймаю ногу – а стопи нема»

Свій останній бойовий вихід Сергій запам’ятав назавжди. Не його, каже, був той день. Вони переїхали в іншу хату, уночі мали виходити, шостий раз за місяць. Увечері випав сильний дощ, грунт розвезло. Сергій, коли виходив з будинку, послизнувся правою ногою. Каже, одразу виникло неприємне передчуття, ніби щось погане станеться.

- Ми несли саперам протитанкові міни. Під ногами в’язка багнюка, вийшов місяць, усе освітилося білим світлом. Ми маскувалися, як могли, адже ворог все бачить, ще й у світлі місяця. Швидко зайшли в посадку, де все посічене, дерева повалені, глина під ногами. Скрізь міни, ми знали про це, там багато хлопців підірвалося. Йшли стежиною. Раптом я послизнувся, почув гучний звук, підіймаю ногу – а стопи нема. Побратим в око поранений. Хлопці гукають, щоб не рухався, може, десь міни є. Я сам собі наклав турнікет, потім ще один наклав побратим. Був при тямі, дострибав по воді до бліндажа, зняв амуніцію, випив знеболювальне. Нога боліла дуже. Хлопці вели мене попід руки, побратим з травмованим оком сам виходив. Мене тягли з яруги по слизькій глині, я просив, щоб добили, але вони казали, що я ще житиму, і далі тягли. Пощастило, що нас саме тоді не обстрілювали, - розповів боєць.

Коли Сергія поклали на ноші, почався обстріл посадки, якою вони виходили. На щастя, рухалися доволі швидко і на той час вже відійшли. Один турнікет на нозі розкрутився, довелося поправляти. Добре, що їх наклали два. Пораненого бійця поклали у пікап, та він загруз і не міг виїхати. Викликали інший, переклали пораненого, але і ця машина загрузла. Насилу її випхали з багнюки і повезли Сергія в Часів Яр, а далі медеваком у Дружківку.

- Моя евакуація тривала більше двох годин. Коли ми прибули в Дружківку, на мені залишили лише годинник, в який влучив осколок, і телефон. Я повідомив, коли відірвало ногу – і знепритомнів, - розповів Сергій.

Штучна нога

Оперували Сергія в лікарні у Дніпрі. Операція пройшла невдало, почався сепсис. Тоді Сергій став телефонувати на завод і просити, щоб допомогли перевести в іншу лікарню. Та пацієнт був нетранспортабельний, за кілька днів його прооперували вдруге й ампутували ногу майже повністю.

- Я дуже не хотів її втрачати, але сприйняв цю обставину відносно спокійно, без істерики, - каже воїн. - Хотів швидше повернутися на роботу, та не вийшло швидше.

Потім була лікарня ім. Мечникова. Приїхала дружина, волонтери прийшли, яких знайшли костопільські колеги, друзі та знайомі, й Сергієві покращало. Загалом він пережив 15 операцій. Лікувався та проходив курси реабілітації у Вінниці, у клініці «Оберіг» у Києві, в санаторії в Конча-Заспі. Склозавод знайшов контакти організації UPLUS SYSTEM, яка супроводжувала нашого захисника в реабілітації, підготовці до протезування та в протезуванні.

- Мені дуже допоміг цей супровід правильно підготуватися до протезування. Спочатку я на візку пересувався, потім на милицях став ходити. Відвідував усі реабілітаційні заняття, виконував вправи, заново вчився тримати рівновагу та правильно падати. Реабілітолог показав, як по сходах ходити, щоб від візка відмовитися. Я знав, що буду ходити, - розповідає Сергій Подольський.

Протезування коштом держави провело протезно-ортопедичне підприємство у Києві. Виготовили спочатку навчальний протез, два місяці Сергій звикав ходити з ним, а у серпні тренувальний протез замінили на постійний.

- Я ходжу, керую автомобілем з автоматичною коробкою передач, педалі витискаю лівою ногою, уже звик. Шкода, звичайно, що втратив цілу ногу, а не стопу, яку відірвало. Та втрата кінцівки – не найстрашніше. Є у тих, хто воював, значно більші проблеми, ніж у мене. Збираюся повернутися працювати на завод. Люди, котрі тут працюють, допомогли мені і організаційно, і фінансово, за це я дуже вдячний, - підсумував Сергій Подольський.