"Їли залишені ворогом харчі, бо власного постачання не було"

Олександр Бондарчук з Костополя після закінчення Рівненського «водника» числився офіцером запасу. У військкомат пішов 7 березня 2022-го – і повернувся додому як непридатний до служби.

Через три місяці його визнали обмежено придатним і знову не взяли. Ще за кілька місяців прийшла повістка, і вже одразу він поїхав. Через місяць навчання, наприкінці листопада 2022-го, у складі 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу був на передових позиціях. Жили під Костянтинівкою, воювали на Бахмутському напрямку. Саме тоді вагнерівці на Донбасі активно воювали.

На позиціях по 30-40 днів були безперервно

- Коли я вперше приїхав на позиції, не мав розуміння, що таке війна. Після військової кафедри був зовсім «зеленим» командиром взводу. Війна здавалася десь там, далеко. А як вечір прийшов – швидко зрозумів, де я. Першої ж ночі був сильний обстріл, ворог намагався прорватися. Добре, хоч вони тоді стріляли мінами, багато з яких не розривалися. Враження були такі собі, але я одразу зрозумів, що маю вижити за будь-яку ціну, - розповів Олександр.

За два тижні Олександр мав першу бойову травму - наскрізне поранення руки та осколкові поранення. Після лікування до своїх на Донеччину повернувся у березні 2023-го.

- Як командир взводу був на позиціях по 30-40 днів безперервно. У нас була універсальна бригада, на штурми ми також ішли. У посадках і полях тримали позиції, дороги тримали, вихід з села Курдюмівка. Людей на той час у селі вже не було, лише ворог. Було багато всього, про що по телевізору не показують - і постачання, і забезпечення, і відношення. Бувало так, що на нових позиціях забезпечення практично не було. Ми виживали як могли: їли те, що залишив ворог, воду з калюж пили, бо нічого не було, ніякого постачання. Наші підійти не могли, боялися, - розповів Олександр Бондарчук.

- На фронті де ліг - там і спиш, заявок на комфорт нема і бути не може. Помитися проблема, по 40 днів на позиціях без душу доводилося бути. Після такого одноразовий сухий душ не допоможе, але коли вибору нема, то це краще, ніж нічого. На Донбасі влітку вдень спека була, вночі в окопах холодно так, що в зимовій куртці спати доводилося. А після дощу ще й води з багнюкою по коліна. Мусиш чекати, поки на тобі це все висохне і грязюка сама повідстає, - розповів також воїн.

Курили без броні – і всі 300-ті

Новобранці часто не розуміли усіх воєнних особливостей, декотрі отримували тяжкі поранення з власної необережності.

- Доводилося вчити і переконувати. Якщо треба копати – копають всі, навіть під обстрілами, бо ця обставина нікого не цікавила. Декотрі обурювалися, що не будуть, бо нащо воно. А невдовзі всі зрозуміли, що копати є питанням безпеки і навіть життя. Декому було жарко, без «броніка», без каски і в капцях ходили, не розуміючи, що тут не можна розслаблятися. Одного разу шестеро так курили – і прилетіло, і всі 300-ті. Після цього місяць чи два новобранці носили все, що треба, і не скаржилися.

Іншим було дуже цікаво, що і як стріляє на полі бою. Був такий у нас, висунув голову і витріщався, коли танк працював і всі чим глибше втиснулися в землю. Прилетів йому осколок у голову, лежав кілька місяців без тями, який стан його здоров’я, не знаю. Така ціна власної необережності, адже цього могло й не бути, - каже Олександр.

Тяжке поранення

Другого жовтня 2023 року при виході з позицій біля Курдюмівки Олександр був тяжко поранений. Весь підрозділ уже вийшов, командир взводу йшов останній. Метрів за десять до бліндажа сховався від обстрілу у ярок, скинув рюкзак - і прилетіло в ногу.

- На адреналіні я ще сам зайшов у бліндаж, а далі хлопці допомогли, наклали турнікет. Біль був нестерпний, накололи знеболювальним. Хвилин 40 машину чекали, забирали мене одного пораненого. Напередодні побратим загинув, його теж забрали. Якщо можна так сказати, того дня мені одному пощастило йти «відпочивати». Попало в артерію, кров свистіла фонтаном. Відливали мене холодною водою, та я був при тямі. Трохи пам’ятаю свою евакуацію, як мене підбадьорювали, щось розпитували. Але я й імені свого назвати тоді не міг. Спочатку Дружківка була, потім Ізюм і Харків, аж там я прийшов до тями.

Операцію зробили, перевезли в Суми. Збиралися ногу ампутувати по турнікет, бо задовго я з ним був, але ногу зберегли. Я тоді боявся ампутації і думав, що краще загинути, ніж без ноги залишитися. Отямився після операції - й одразу зазирнув під ковдру. Побачив, що все на місці, й мені відлягло, - пригадує боєць.

Хто піде на позиції, вирішували на «чувачі»

- До мого останнього заходу на позиції я постійно перший був. А в той момент чи відчув щось, не знаю - не хотів перший туди йти. Пішов не я. Тепер вважаю, що мені пощастило… Нас три командири було, ми періодично мінялися і підстраховували один одного. Ось тоді ми на «чувачі» вирішували, хто на позицію піде. Випало не мені, іншому командиру. Там кількох наших захопили в полон, офіцера одразу застрелили, двох розвідників забрали в полон. Один з них повернувся по обміну навесні 2024-го. Ми з ним трохи спілкувалися після звільнення. Казав, що перші два місяці живого місця на тілі не було, ні їсти, ні спати, ні в туалет сходити нормально не давали. Але вижив, - поділився воїн.

Бригада, в якій служив Олександр Бондарчук, ще продовжувала тримати позиції, потім її перекинули на Часів Яр. Там були дуже важкі позиції, при заході багато побратимів загинуло. Невдовзі їх відвели, позиції були втрачені. Тепер наш захисник вважає, що далеко не всім у його бригаді пощастило так, як йому, у всіх відношеннях - і з командуванням, і з пораненнями. Зараз, каже, продовжує спілкуватися з двома чи трьома бійцями зі своєї роти. Інші загинули, зазнали серйозних травм або зв’язок з певних причин втрачений.

Демобілізований – уже не цікавий?

Лікувався довго. Згодом перевели в резервну роту в Одесу, потім отримав групу інвалідності, постійно мусив вживати знеболювальні препарати. Уже вдома одержав поштою свою нагороду – почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Срібний хрест».

Після окопів побутові умови вдома спочатку здавалися неземними, але з’явилося інше: безсоння та психологічні проблеми. До психологів звертався, але вони Олександру не допомогли - усі казали, що їм треба дуже глибоко розбиратися у його проблемі, а допомога потрібна була вже.

- Удома стало ніби легше. Потім виявилося, що немає з ким поговорити, ніхто мене не розумів. З ким спілкуюся і хто зрозуміє, ті воюють, їм не до мене. З іншими ділитися своїми подробицями не хочу. Вони поспівчувають, а мені не треба співчуття. Краще я сам, - поділився чоловік.

Олександр їздив на риболовлю, бо це допомагало знайти душевну рівновагу, займався тим, чим подобалося. Десь через рік прийшло деяке полегшення. Утім, біль у нозі не минув, у тілі ще залишилися осколки. Та коли зі своїми проблемами звертається до лікарів, на жаль, не завжди знаходить розуміння, бо виявляється, що відставні військовослужбовці уже не в пріоритеті.

За інформацією Костопільської міськради