90-літній дідусь із Сарнавщини плете постоли
Давнє ремесло колись перейняв від свого діда Івана
На мальовничому хуторі Рихта у Сарненському району живе дід Йосип Шимко. Йому під 90 літ! Хазяйнує у віддаленій від цивілізації місцині разом із донькою Анною, прикутою до інвалідного візка. Чоловік має заняття, завдяки якому почувається потрібним людям.
Кошики — для грибів, коробочки — для чорниць
Ми застали діда Йосипа за улюбленою роботою — саме плів постоли. Давнє ремесло колись перейняв від свого діда Івана. У ті часи вся сім’я таке взуття носила. Тепер же його беруть хіба артисти для виступів.
Заготовляти матеріал старенький починає навесні. Як сонечко блисне й задзюрчить у в’язі сік, піде листя — ото саме пора.
— Стільки мужику замороки, що постоли і волоки, — приказує, усміхаючись, та розповідає, як кору дере, рівняє, на смужки ріже. А потім, зітхаючи, додає: — Зараз нема тої вправності, що в молодості. Але все одно цю справу люблю.
Замовляють його постоли фольклорні колективи не лише Рівненщини, сусідньої Волині, а й навіть столиці! Гонорово виходять на сцену, співаючи українські пісні, і щоразу діду Йосипу подумки дякують. Бо у ту взувачку він вплітає стільки тепла та доброї енергії, що співати-танцювати у ній — одне задоволення.
— По селах уже давно такого не роблять, — скрушно хитає головою. — Забувається старе ремесло. Ех… Прошу, аби одна внучка навчилася постоли плести. Бо потім не буде кому й показати, як це робиться.
А ще Йосип Якимович плете з лози кошики та виготовляє коробочки з пластикових стрічок. Їх беруть селяни на гриби та чорниці.
Мільйони дали за Сибір
Розповідаючи про своє життя, дідусь сипле жартами. На диво, не розгубив доброго гумору упродовж років. Бо змалку доля була не надто ласкава.
— Як прогнали Польщу, нас у Сибір вивезли, — згадує. — Мені виповнилося чотири роки, а стук коліс та хитання вагона досі в голові… Таке не забути до смерті.
— Біда прийшла, бо совєти назвали Шимків куркулями. А що ж — мали по парі волів та коней, дві корови, овечок, свиней, півтора гектара землі. Господарі були! Та нова влада все забрала. Діда з бабою лишили на хуторі, а молодших Шимків запакували у товарняк — і в Сибір. А там поселили в бараку, де кожній сім’ї підготували «клітки», мов для телят… Пізніше десь «наверху» розібралися та сказали, що Шимки ні в чому не винні, можуть вертатися додому. Але почалася війна, і мусили ще на кілька літ у тайзі залишитися.
Часто згадує про це дід Йосип, коли збирається у Рихті родина. Бо не забувають його діти з онуками та правнуками. І щойно заходить мова про найменшеньких — по старечій щоці біжить сльоза. Всі емоції вміщуються в єдиному слові, яке вимовляє: «Щастя».
— Ще ж я мільйонером був! — усміхається. — Бо за той Сибір отримав компенсацію від держави — чотири з половиною мільйони. Купив за них… кілька банок фарби та розмалював хату.
Хоча сум таки пробігає по обличчю — коли згадує дружину Кулину, яка залишила його на земному шляху кілька літ тому. Прожили вік у великій шані та любові. Плаче і, поглядаючи на дочку Анну, що саме розвішує білизну:
— Так шкода її, що у візочку. Вона ж здоровою народилася, школу закінчила, хотіла далі вчитися. А тут Чорнобиль бахнув. Дівчина поїхала в Київ — і там впала на ноги. Так дотепер. А чого — ніхто не знає.
Зате має в хаті дідусь вірну помічницю й розраду. Бо завжди є кому добре слово сказати.
Наталія Кравчук, wz.lviv.ua
