Життя - без електрики: як живуть дві жінки на хуторі на Рівненщині
На хуторі Юзепівка, що поблизу села Моквин Рівненського району, 85-річна Ніна Лемех живе без електрики. Вона та дружина її брата — єдині жительки хутора, пише Hromadske.ua
Пані Ніна мешкає разом із 84-річною братихою Галиною — так у цій місцевості називають дружину брата. Колись на хуторі було більше людей, але з роками майже всі будинки знесли, а родини виїхали до сіл або міст.
Перед зимовими заметілями родичі привезли жінкам продукти та допомогли зробити запас води — у бочках. Воду пані Ніна набирає черпаком. Коли снігу не було, вона ходила по воду самостійно.
- Погано жити на хуторі, але що зробиш — мусиш жити, як доводиться. Узимку виношу продукти на холод, а влітку дуже важко, бо все швидко псується, — розповідає жінка.
Світло в хаті з’являється завдяки LED-стрічці та акумулятору, які зробив і привіз знайомий чоловік. Раніше він забирав акумулятор заряджати, але через заметені дороги тепер доводиться економити. Також у жінки є лампа на солярці. Мобільний телефон пані Ніна заряджає від павербанка, який два роки тому подарувала донька. Одного заряду вистачає приблизно на два тижні.
- Якби не телефон, я не знаю, як би спілкувалась. Дзвоню небагато, тільки найважливіше, — каже вона.
Про новини жінка дізнається з радіо. Так чує і про війну, і про відключення світла, і про події в країні.
- То, бач, Зеленський хоче говорити з Путіним, а Путін — ні. І той Трамп, американець… Чим воно закінчиться - один Бог знає.
Попри сильні морози, у хаті тепло. Жінка опалює дім дровами. Машина дров коштує від 13 до 15 тисяч гривень. Пенсія в Ніни Лемех — майже чотири тисячі гривень, тож фінансово допомагають рідні. Частину дров вона заготовляє сама, рубаючи вільху поблизу дому.
- Дрова коштують дорого. Тверда порода дорожча, смолина дешевша. Як дві груби, то машини вистачає на зиму, ще трошки на весну залишається. Отак живемо, по-старечому, — розповіла жінка.
Дрова рубають зяті. Але коли не можуть, наймає чоловіків із сусіднього села. - Зараз і найняти дорого. За день 300 гривень — і не пахнить. Кому і 500 треба, — журиться Ніна.
Син жінки помер нещодавно, а дві доньки з родинами живуть у сусідніх селах. Вони навідуються до матері, допомагають із побутом і привозять заряджені павербанки. На запитання, чому вона не переїде жити до дітей у село, пані Ніна відповідає просто:
- У село перейдемо, як уже ноги не будуть тягти. Дочки добрі. Але не хочеться зі свого кубла йти. У своїй хаті найкраще — що схотів, те й зробив.
У спальні в жінки - два ліжка. На тому, де вона не спить, складені одна на одну подушки у вишитих наволочках. А в кутку під стелею, традиційно, - покуть. На шафі — старий портрет чоловіка з вусами, батька Ніни.
Жінка розповіла, що мала двох братів і двох сестер. Вижили лише вона і брат Микола, інші діти померли маленькими через хвороби. Миколи немає вже два десятиліття. Сама Ніна була двічі заміжня. У першому шлюбі народився син, у другому — дві дочки.
- З першим рік пожила, розійшлася, вельми бився, поганий був. За другим вийшла, то був добрий. То знову пожили три роки, як він помер. Важко було виховувати дітей без чоловіка. Усе життя сама. Корову тримала, а це треба і сіно, і людей наймати, — розповіла жінка.
Ніна Лемех усе життя важко працювала — понад 35 років у колгоспі. Каже, що було важко, але інакшого життя вона не знала.
- Важко було. Дадуть по гектару на кожного льону обробляти, то пальці розпухали, як прийду додому, плачу.
Але про життя на хуторі колись згадує з сумом.
- Було весело, гомін був. А тепер ми самі із братихою. І війна ця. Тепер немило, – підсумовує розповідь Ніна Лемех.
