Залишив операційну заради фронту
Дубенчанин 31-річний Назар із позивним "Еней" — анестезіолог, який працював у кількох клініках, викладав і мріяв про трансплант-координацію. Після початку повномасштабного вторгнення він добровільно пішов служити в медичну роту 104-ї бригади «Горинь».
На фронті рятує бійців, працює пліч-о-пліч із провідними хірургами та продовжує вчитись. Назар каже: війна робить людей сильнішими, вчить цінувати життя й дає шанс професійно вирости так, як у мирний час неможливо.
- Я був постійно в русі — три роботи, викладання, чергування. Колеги ще до війни жартували: "парубок моторний". От і згадав про Енея — і позивний сам пристав.
Назар виріс у сім’ї лікарів. Змалку бігав коридорами лікарні, а в 12 уже знав, як вводити у вену голку. Тож коли постало питання вибору професії — сумнівів не було. Анестезіологія, інтенсивна терапія, реанімація — там, де найгарячіше.
- Я застав коронавірус у реанімації. Це був стрес, який або ламає, або робить сильнішим. І саме тоді зрозумів: критичні рішення — моє середовище, - розповідає Назар.
Інтернатуру він проходив у кількох містах: Рівному, Луцьку, Львові. Працював із гнійною хірургією, діабетичними ампутаціями, штучною ниркою, реанімацією. У вільний час — викладання та робота у приватній клініці. У мирному житті він йшов до трансплант-координації. Але прийшла повномасштабна війна.
Від лікарні — до медроти 104-ї
- З першого дня повномасштабного вторгнення пішов у військкомат. Але треба було вирішити питання з навчанням. Закінчив — і через тиждень був у медроті 104-ї.
Назар одразу знав, де хоче служити — в медичній роті, поруч із тими, кому довіряє. Жодного примусу, обирав сам, де служити. Він прийшов як лікар — і залишився ним на війні.
Справа, де найвища ціна — життя
- Бойова травма є бойова травма. Але коли боєць приїжджає до тебе ледь живий, а їде стабілізований — ось це мотивує.
На фронті він уперше працює з хірургами, яких раніше бачив тільки на конференціях. Тут вони разом стоять над одним операційним столом. Це неоціненний досвід, який не купиш ні за які гроші.
Історії війни
- Одного дня на стабпункт привезли пораненого. Звична робота: допомогти, стабілізувати, говорити з людиною. Я не впізнав його тоді — ні обличчя, ні голосу. Пізніше, вже у відпустці, ми випадково зустрілися вдома. Він запитує: "А ти де служиш?" — і тут до мене доходить… Це був мій друг дитинства, з яким ми виросли через паркан один від одного. Ми розійшлися по життю в різні міста — і зустрілися знову вже на війні.
Така війна. Вона розводить людей по різних дорогах — а потім раптом знову зводить, вже на фронті. І ти починаєш цінувати кожну зустріч зовсім по-іншому.
Є й інші — теплі, хоч і народжені посеред війни.
- Якось нам привезли двох песиків. Один — Коржик — вижив, відмили, вилікували, став своїм. Іншого, на жаль, врятувати не вдалося — я ж не ветеринар, хоч як старався. На війні такі моменти трапляються часто: хтось виживає, хтось ні. Але ми завжди боремося до останнього, — каже він.
Про майбутнє — без ілюзій
- Я поборов синдром відкладеного життя. Живу зараз. Але знаю: після Перемоги хочу працювати в приватній медицині, розвивати свій напрям, будувати нормальну систему.
Порада медикам, які вагаються
- Не бійтеся. Вам знайдеться місце за спеціальністю: стоматолог, інфекціоніст, анестезіолог. Головне — знайти підрозділ, де є люди, які вас підтримають. І пам’ятайте: армія — це 90% очікування і 10% часу, в який ви можете вирости професійно так, як у мирному житті ніколи б не виросли.
Його тил — дружина, яка привозила борщі на фронт і сюрпризи на свята. Мама, що тепер принципово займається ветеранами. Сестра й швагро. І цілий домашній «контактний зоопарк» — кіт, пес, акваріум.
- Я знаю одне: війна виграється не тільки зброєю, а й інтелектом. І якщо ти лікар і можеш рятувати — твоє місце там, де твої руки справді потрібні.
