Якщо мене запитає онук про війну, мені є що розповісти
Доброволець з Рівного Денис Цибульський воював на різних напрямках фронту, зокрема брав участь у деокупації частини Харківської області. Під час евакуації пораненого та полеглого побратимів з поля бою, у бійця почали відмовляти ноги. Нині військовослужбовець працює інструктором у територіальному центрі комплектування Рівного, через травми він не може повернутися на фронт, пише Суспільне.
Молодший лейтенант — інструктор відділу рекрутингу. Строкова служба Дениса була в 25 окремій аеромобільній бригаді Житомира.
- У період 2015-2016 років воював у добробатах. Цей період я волію більше не згадувати. На період повномасштабного вторгнення, з 3 березня я вже прибув до військового комісаріату добровільно. Були великі черги, відбирали окремо людей, які мали бойовий досвід, — розповів Денис Цибульський.
За словами бійця, перше поранення й контузію він отримав на Соледарському напрямку:
- Надавали допомогу в окопі, був дуже сильний обстріл і маленька дистанція між противником і нами — близько 30 метрів. Ми могли докидати гранати до них, а вони — до нас. Прилетіла граната в окоп, і я отримав поранення руки. Потім почався харківський контрнаступ. Там Ізюм, Борова, далі був Серебрянський ліс, поблизу Кремінної. Там так само була друга контузія, третя контузія. Попався хлопець із Рівненщини із Березного, який загинув у мене на руках. Було пряме попадання з танку під бліндаж і йому осколок потрапив між плитами бронежилета, просто в легені.
Військовик розповів, що ніс побратима на спині:
- Противник не давав можливості евакуації, ми були під обстрілами, там дуже важко було. Після цього в мене була травма спини, в зв’язку з цією евакуацією, я потрапив до лікарні, у мене почало віднімати ноги.
Денис Цибульський перевівся до місцевого ТЦК у лютому 2024 року:
- Передаєш свій бойовий досвід, який ти маєш. Завжди цікаво когось навчити, щоб йому це знадобилося в подальшій службі. Дай Боже, як кажуть, щоб не знадобилась у житті тактична медицина чи навички штурму окопів, але досвід за плечима не носиш.
Чоловік поділився, як прийняв рішення піти на фронт:
- Я сам собі ставив запитання: "А якщо у мене діти запитають: "Тату, що ти робив, коли була війна?". Що б я їм розповів? Що я у Рівному робив щось важливе? Я і моя молода команда робили щось важливе, але що — незрозуміло. А так, тримаючи на руках онука, якби мене він спитав: "Діду, що ти робив, коли була війна?", мені є що розповідати. Цю історію можна розповісти й увечері за столом. Довго-довго говорити. Звичайно, є моменти, які ти не будеш згадувати, про загиблих хлопців не розкажеш, бо це залишається з тобою на все життя.
