"Ти можеш поїхати з війни, а війна з тебе ніколи не вийде"
Володимир на початку повномасштабного вторгнення впродовж двох днів "штурмував" ТЦК, щоб потрапити до війська. Ані його, ані інших молодих хлопців, які разом із ним хотіли стати до лав оборонців країни, брати не хотіли, адже надто "зелені", без досвіду. Однак вже 26 лютого таки потрапив у військову частину. Звичайний рівненський хлопець став солдатом із позивним Космос.
Історію бійця розповіли у 104-ій бригаді ТрО ЗСУ Рівненщини
- Мене взяли стрільцем, бо без досвіду в 19 років навряд кудись іще можна було б. Не могли нічого дати такого більш серйозного. З цього почався бойовий шлях, – пригадує воїн.
А цей шлях у нього був не солодкий, адже за плечима були бойові дії на Донеччині, Запоріжжі та Харківщині. З простого стрільця став командиром відділення, потім головним сержантом роти, а нині у свої вже у 22 роки виконує обов’язки командира роти.
- Це – важко, тому що молодий, а по-друге, війна – це завжди втрати. І в цьому є і твоя відповідальність як командира, - каже Володимир.
А найважче, каже Космос, коли гинуть люди, яких добре знав. І ще складніше потім говорити з їхніми рідними. Але він не втікає від відповідальності та розуміє, що хтось мусить стати на цю посаду.
- Керувати людьми — це завжди було важко. І це - не тільки про військовий напрямок, це і в цивільному житті. Часто дуже нелегко пояснити комусь доцільність того чи іншого наказу, тієї чи іншої дії, - каже Космос.
Та головна складність, зазначає Володимир, – це здобути довіру й повагу старших побратимів. Часто молодий вік стає перешкодою, адже найстаршому підлеглому 57 років.
- Здобувати повагу старших — то було капець як важко. Наш менталітет такий, що старша людина не дозволить командувати собою молодшому, якщо не завоюєш оцю довіру. Потрібно довести, що ти не якась там дурна малолітка, а дійсно щось можеш і вмієш, – розповідає Володимир.
Показником того, що йому таки вдалося заслужити цю довіру є те, що рота на дуже важкому напрямі не кинула позиції та тримала їх до кінця.
- Люди знали, що буде важко, знали, що, можливо, це принесе якісь втрати, але виконували команди. Я сам особисто ходив з хлопцями, ми разом виконували, - каже Володимир.
Добре працює власний приклад, каже хлопець. Коли необхідно довести людям важливість якогось наказу, то доводиться й самому одягати бронежилет, каску і йти разом з ними. І в такий спосіб, на його думку, потрібно здобувати авторитет і довіру. Вже не раз Космос бував на позиціях. Каже, що це важка фізична робота. Добре, що раніше займався спортом (бокс, боротьба, кікбоксинг). Часом бійцям доводиться нести на собі додатково ще 40-50 кілограмів:
- Ти ж несеш на собі часом вагу власного тіла. Це не тільки бронежилет, каска, автомат. Такого вже давно немає. Ти ще несеш на собі гранати, воду, додатковий боєкомплект (БК), щось перекусити, якісь додаткові медикаменти, тому що ніколи не знаєш, кому вони знадобляться.
Найважливіше з цього всього зовсім не їжа, бо їсти майже й не хочеться. Найважливіше – це БК. Його точно не буває забагато, особливо коли ворог починає штурмувати твої позиції.
- На початку документалки “20 днів у Маріуполі” говорилося, що багато хто вважає, що війна починається з артилерійських канонад. Ні, вона починається з тиші. Так само і штурми. Якщо тихо, то значить, що скоро щось буде, – каже військовослужбовець.
Він це відчув вже під час свого першого бою на Торецькому напрямку. Тоді, пригадує Володимир, після затишшя по їхніх позиціях розпочався шквальний вогонь з усього, що було в ворога.
- У нас там на СПшці було тільки всього-на-всього декілька хлопців, і я зрозумів, що потрібно допомогти. Ми побігли, почали насипати по них абсолютно з усього, що було. Вистріляв “калаш”, кинув, дав комусь, щоб тобі заряджали патрони, схопив якусь іншу зброю, вискочив, вже зовсім з іншої точки “насипаєш, – розповідає боєць.
Це все складно не лише фізично, а й психологічно:
- Коли лежиш просто під кущем, бо твою позицію розібрали міномети та ФПВшки. Над тобою висять два дрони, з яких один точно не твій, і ти чуєш, що він завантажений, і ще навколо гасає ФПВішка, то в такий момент тільки молитва може допомогти.
Кожен бій, кожен день служби залишає по собі певний слід:
- Вже пішов третій рік. Після закінчення я спробую втекти від цього всього, просто закривши для себе сторінку з війною, повністю максимально намагаючись забути. Але ми всі прекрасно розуміємо, що так навряд вийде. Ти можеш поїхати з війни, а війна з тебе ніколи не вийде, - зізнається Володимир.
Нині вже відчутні наслідки цього процесу. Володимир майже повністю припинив спілкування зі своїми друзями з життя до повномасштабки:
- Думаю, це не в силу того, що я там воюю, а в силу молодості, юнацького максималізму, але я їх не розумію, вони не розуміють мене, у нас немає спільних тем для розмов, чи ще чогось. І мені нецікаво проводити з ними час.
Разом з тим чоловік зазначив, що війна навчила його цінувати кожен день, який є, бо кожен із цих днів може бути останнім. Цінувати людей, які поруч в тяжкі моменти, та не нехтувати їхньою допомогою. Війна показала, хто є хто.
- Я не знаю, я вже стільки разів думав йти з війська, але тримає обов’язок перед побратимами, перед загиблими хлопцями, насамперед, – розмірковує Космос.
Було б значно легше, на його думку, якби бійці мали більше певності, розуміння завтрашнього дня:
- Чи не найгірше, що в нас немає кінцевого терміну служби. Тобі просто ніхто не скаже, коли тебе звільнять. Тобі ніхто не скаже, що в січні їдеш додому і бодай рік тебе ніхто не чіпає.
А поки він чекає і всіляко наближає перемогу. Але щоб її досягти, потрібна максимальна залученість і цивільних. Для перемоги, вважає воїн, потрібно, щоб цивільні максимально долучалися до цього процесу.
- Ти повинен працювати завжди. Зараз в Україні немає жодного безпечного місця. А люди не хочуть просто навіть пройти якісь елементарні курси тактичної медичної допомоги, рідко долучаються до розборів завалів після “прильотів”. Вони вже забули про війну, бо три роки - це довго. Це надто довго. Я втратив дуже багато: безліч можливостей, купу часу, дуже багато перспектив. Хоча, як би це страшно не звучало, є й речі, за які я вдячний цій війні, – резюмував Володимир.
