Поліцейські виконали мрію 10-річного хлопчика, який помирає

У Чернівцях, в притулку для жертв домашнього насильства «Місто добра», від раку помирає 10-річний Сашко. Лікарі не дають хлопчикові майже жодних шансів. Після останньої операції Сашка паралізувало, він перестав говорити і рухатися. Лікарі кажуть: «Ми тут безсилі».

Стан дитини погіршується з кожним днем. Щоб ще більше не мучити Сашка, було прийнято рішення припинити лікування. Хлопчика з мамою виписали з лікарні. Тільки-от повертатися їм було нікуди. Вдома — в одному з сіл Чернівецької області — залишився батько-тиран. Коли він напивався, а робив це часто, то бив і принижував і маму хлопчика, і його старшу сестру, і його самого. За два роки, поки Сашко лікувався в різних лікарнях по всій Україні, батько жодного разу не зателефонував і не поцікавився станом здоров’я своєї дитини.

«Батько чекав, коли хлопчик засне, і тут же будив його і починав ображати»

— До восьми років Сашко був звичайним сільським хлопчаком, — розповідає керівник благодійного фонду «Я майбутнє України» Марта Левченко. — Він встиг закінчити перший клас, а потім сталася біда. Правда, спочатку ніхто не звернув уваги на те, що у Сашка час від часу боліла голова. Зараз лікарі кажуть: було упущено багато часу. Але якийсь проблиск надії на порятунок цього хлопчини все-таки є.

— Сашка з мамою виписали з лікарні. Але поїхали вони не додому, а у ваш притулок «Місто добра», де перебувають жертви домашнього насильства. Чому?

— Саша, його мама і 13-річна сестричка бояться повертатися додому. Батько випиває і знущається над ними. Навіть коли Сашко вже тяжко захворів, батько мучив його. Чекав, коли хлопчик тільки засне, і тут же будив і починав ображати. Міг і вдарити. До речі, маленький Сашко завжди заступався за маму і сестричку, коли батько піднімав на них руку.

— Лікарі стверджують, що було згаяно час, тому зараз Сашка врятувати уже неможливо. Чому так сталося?

— Скоріше за все, у цій сім’ї просто не було грошей на лікування дитини. Та й спочатку головні болі, нехай і часті, не викликали серйозних тривог. А коли схаменулися, вже було пізно. У Саші медулобластома, це злоякісна пухлина головного мозку. Вже пішли метастази. Декілька місяців тому, після чергової операції, хлопчика паралізувало. Він зараз навіть говорити не може. Це було спільне рішення — припинити лікування дитини. Для того щоб не мучити Сашка. Він заслужив прожити останні дні гідно.

— «Прожити останні дні»… Звучить страшно. Сам Сашко знає, що він вже йде?

— Так, знає. Йому з кожним днем стає все гірше. І ми, на жаль, не знаємо, що з ним трапиться завтра.

— Хлопчика нині взагалі не лікують?

— Йому дають знеболювальні таблетки, жарознижувальні. Намагаємося, щоб він якомога менше відчував біль.

«Коли виросту, стану поліцейським і буду захищати людей»

— Кому спала на думку ідея виконати останнє бажання Саші?

— Це була спільна ідея, — розповідає Марта Левченко. — Спочатку я поспілкувалася з мамою Сашка, щоб дізнатися, про що він мріє. Мама відповіла, що він, коли ще міг розмовляти, сказав, що хоче стати поліцейським. Для нього — це дуже болюче питання. Коли тато ображав маму і сестричку, а він за них заступався у шість років, то завжди говорив: «Коли виросту, стану поліцейським і буду захищати людей». Тоді я запитала у самого Сашка, ким він хоче бути. Хлопчик єдиною рукою, якою ще міг ворушити, написав на листочку слово «поліція».

Було вирішено, що ми влаштуємо Сашку сюрприз. Я написала пост у Facebook, в якому розповіла про Сашка, про його мрію. Тут же відгукнулися місцеві поліцейські. «Коли приїжджати? Що потрібно зробити?» До представників патрульної поліції Чернівецької області долучилися їхні колеги з Прикарпаття. Нам писали й з інших областей України. Багато хто хотів приїхати.

Сашко навіть не здогадувався про те, що його чекає. І ось мені зателефонували: поліцейські з Чернівців та Івано-Франківська вже в дорозі. Ось-ось повинні опинитися біля стін нашого притулку. Тоді такий густий сніг повалив. Кажу Сашку: «Підемо, я покажу тобі сніг». Один з наших працівників взяв укутаного в ковдру Сашка на руки і підніс до вікна. І тут на обличчі хлопчика нарешті з’явилася радісна усмішка. Величезна кількість поліцейських машин під’їжджали до притулку. Всі сигналили, включали сирени. Сашко з вікна почав махати їм здоровою ручкою.

Коли хлопчик побачив у вікно поліцейських, на його обличчі з’явилася радісна усмішка

«Хочеш покататися на справжньому поліцейському автомобілі?» — запитала Сашка, і той радісно закивав головою. «Ну, не знаю, чи погодяться поліцейські тебе покатати, — пожартувала я. — Зараз з’ясую у них». Хоча про все ми вже давно домовилися.

Я повернулася в кімнату з декількома поліцейськими. Тут Сашка чекав подарунок, про який він і мріяти не міг. Буквально за ніч спеціально для нього пошили справжнісіньку поліцейську форму! На грудях — нашивка з його прізвищем. Були навіть справжня кобура і жетон. Поліцейські дуже поспішали виконати мрію Сашка. Ми не знали, що буде завтра. Він міг втратити зір або слух… Або щось ще гірше.

Сашка у формі вивезли на візку на вулицю, де вже вишикувалися 80 поліцейських. Розпочалося посвячення. Поліцейські віддавали хлопчикові честь, співали гімн і… плакали. Так-так, плакали навіть найсуворіші бійці спецпідрозділу «Корд». Потім почали зривати свої шеврони. Підходили до хлопчика і клали шеврони йому на коліна. У поліцейських шеврон — це щось на зразок амулета, захисту. Так вони висловлювали повагу Сашку.

«Разів з десять того вечора хлопчик переглядав на телефоні відео свого посвячення у поліцейського»

— А потім був перший робочий день Сашка в поліції, — продовжує свою розповідь Марта Левченко. — Поліцейські з хлопчиком, його мамою і сестрою поїхали на справжнє патрулювання. Була навіть гонитва за злочинцями. Щоправда, несправжня. Поліцейські поїхали за якимось автомобілем, водій якого і не знав, що його переслідують. Але Сашку пояснили, що попереду — злочинець і вони його заганяють у пастку.

Сашко дуже азартно сприйняв погоню. Поліцейські спеціально радилися з хлопчиком, як краще вчинити, і той жестами намагався показати, як краще загнати «злочинця» в глухий кут.

У притулок Сашко повертався справжнім героєм. Йому всі аплодували. А я сказала, що тепер спокійна за безпеку «Міста добра». У нас тепер є свій справжній поліцейський.

Мені здається, що Сашко був щасливий. Він посміхався, чого до цього моменту майже ніколи не було. Разів з десять того вечора хлопчик переглядав на телефоні відео свого посвячення в поліцейського. Нас кликав, щоб дивилися разом. Дуже довго перебирав подаровані йому шеврони, розглядав кожен з них. Таким щасливим я Сашка не бачила, мабуть, ніколи.

— Складне для мене запитання… У самого клубок у горлі… Сашко боїться смерті?

— Він боїться іншого. Боїться втратити маму і сестричку. Коли мама виходить з кімнати в туалет, він хапається за неї і міцно тримає. Боїться, що не повернеться. Він дуже любить маму. Дуже любить свою сестричку. Знаєте, між ними трьома такий зв’язок, що хочеться вірити, що у них все вийде. Що цю страшну хворобу все?таки вдасться перемогти.

— Якщо чесно, є надія?

— Надія є на диво. Ми ось думаємо… Лікарі дають Сашкові кілька тижнів життя. Але, може бути, що про Сашка дізнається якесь медичне світило і скаже, що з таким діагнозом можна боротися. Можливо, у когось діти подолали цю жахливу хворобу. Нехай зв’яжуться з нами. Будемо дуже вдячні.

Справді, дуже хочеться вірити в те, що станеться диво…

Михайло СЕРГУШЕВ, «Факти»