Мала б стати акторкою, а вибрала постриг

Вона мріяла бути журналісткою або лікарем, а вибрала акторство. Сподівалась зіграти на сцені героїнь нездійснених нею професій. Але доля розпорядилась інакше. Прийняла постриг. І нині монахиня Василина несе послух у Петропавлівському скиті Свято-Миколаївського Жидичинського чоловічого монастиря, що на Волині, пише Суспільне.

Родом монахиня Василина з міста Рівного.

- Я завжди думала, що у монастир йдуть люди від якогось нещастя, дуже засмучені, бо щось не вдалося їм. І коли в мене був такий настрій, завжди казала: "Піду в монастир". Але, кажуть, будьте уважні до своїх слів, бо вони мають можливість збуватися. У Господа дуже хороше почуття гумору, — зізналася вона.

Думки про монастир з’явилися, коли дівчина навчалася у Рівненському державному гуманітарному університеті на акторку драматичного театру. Акторство обрала тому, що не могла визначитися ким бути: чи журналістом, чи лікарем, і кожного року змінювала професію. Сцена ж, пояснила Василина, дозволила б прожити їх усі.

- Мої батьки були шоковані: спершу через те, що обрала професію акторки. Але з часом зрозуміла, напевно, такий був промисел Божий. Тому що зі школи потрапила в атмосферу інтелігенції й більш естетичного виховання, а далі вже був духовний, монастир, — додала монахиня.

Університетські часи Василина й досі згадує як прекрасний період у житті. Улітку студентка шукала підробіток, та одного разу його не вдалося знайти.

- Пішла в церкву, потім знову. Колись не ходила часто. Раз на рік до сповіді, до причастя, перед Великоднем. Це була традиція. Господь десь торкнувся мого серця, того що я любила раніше служби, любила храм, але не так часто ходила. В дитинстві бувала, потім якось ні, — розповіла вона.

Походи до Покровського храму в Рівному ставали частішими, й одного вечора, каже монахиня, не захотілося їхати додому після служби, тому подумала, чи можна переночувати у церкві. Тоді студентка співала в хорі Петро-Павлівського храму в Здолбунові й вирішила запитати, чи може ще щось робити при храмі.

- Я дуже довіряла священнику. Він єдиний, хто сповідав нас, спілкувався з нами. Я йому розповідала, що є така думка. Він каже: "Та тобі в монастир. Ночувати в церкві — це ж тільки монастир". Цікаво подивитися було б що таке той монастир, — додала.

Поки зважувала, почалося навчання. Дівчина закінчила університет, працювала у Здолбунівському будинку культури. У той час отець запропонував поїхати на екскурсію по монастирях Волині.

Зі слів Василини, у Жидичині вона вперше побачила монахів. Каже, вразило, що монах жартує з гостями, так само як звичайна людина.

- Ми звикли, що у соборі співає архієрейський хор, там все помпезно і красиво. А тут один отець Феодосій і потім до нього підійшов отець Макарій. Це такий дует, і це така тиша. Я стояла, і десь на Херувимській пісні розуміла, що вже пів Літургії минуло, — згадала Василина.

Після екскурсії, додала вона, дуже хотіла повернутися в Жидичин знову. Наступних два місяці часто приїжджала на служби.

- Отець Віталій каже: "Май совість, то чоловічий монастир. Що ти братію спокушаєш. Хоч монастир там є жіночий, у Луцьку. Поїдь туди», — каже монахиня.

Так Василина попросилася пожити в луцькому монастирі на місяць під час відпустки. А повернувшись додому, захотіла назад.

- Сиджу на роботі, читаю Євангеліє, і в мене таке відчуття, що я тут чужа, що воно мені не миле. Коли спілкувалася з монахами, мені здавалося, що вони мене розуміють. Вони мені були такі рідні! В іншій компанії сиділа, казали: "Ти якась дивна, щось таке говориш, ніби ти якась не така», — пояснила черниця.

Згодом дівчина поїхала в Луцький монастир Святого Василя Великого і прожила там чотири роки. Зараз несе послух у Жидичині.

- Чернецтво - це не понурі люди, які сидять по кутках, тільки моляться і нічого не їдять, як заведено вважати. Насправді монастир — це звичайні люди, які живуть з Господом, які живуть в радості, тому що в монастир ідуть не з розчарування, а за покликом серця, — зауважила Василина.

Монахиня розповіла: день починається з особистої ранкової молитви, після — загальна молитва о 8.00. Далі легкий сніданок, матушка дає кожній завдання: робота на городі, косіння, зайнятися дровами, харчами.

- Усе так сам, як у пересічних людей. Ми насправді працюємо і для себе також. Як кажуть, не будеш працювати, не будеш мати. І щодня маєш якусь роботу. Але в нас обов’язково на шосту вечірня молитва. А потім вечірній час із 20.00 після вечері і до 23.00 , — розповіла Василина про розклад дня.

У вільний час у монаха є можливість почитати, помолитися. А о 23.00 полуношниця. Щосуботи звершується панахида, в тому числі за загиблими воїнами.

Як зазначила Василина, беруть участь у "Неусипаємому псалтирі". Миряни протягом тижня подають ченцям записки за померлих, а монахи згадують і моляться за них, а також за своїх рідних.