Дідівський гріх
Із самого ранку в діагностичному відділенні лікарні всі метушилися. - Відмучився, - шепотіли санітарки. - Прийми, Боже, його душу, нехай спочиває з миром. - Дивись, уже родичі тут. Так би приходили, коли за Іваном Трохимовичем треба було доглядати...
- А раніше не можна його поховати? Нам зручно завтра до обіду, - голосно говорив доглянутий чоловік по телефону, крокуючи лікарняним коридором.
Поруч йшла жінка з яскраво нафарбованими обличчям. Брови підведені чорним олівцем, на губах - червона помада. Одягнена була теж кричуще: в леопардових лосинах, в чорній кофті з червоним візерунком і в білому плащі.
- Треба нотаріусу зателефонувати, з квартирою питання вирішити, - майже наказним тоном сказала вона чоловікові.
- Вибачте, а коли ви заберете Івана Трохимовича? - перервала парочку старша сестра відділення Надія Данилівна.
- Як коли? Звичайно, завтра! - поповзли вгору брови. - У вас що, місця немає в холодильнику? Нам ще треба поминальним обідом займатися.
Надія Данилівна від несподіванки навіть слова вимовити не змогла. А ввечері медсестри і санітарки зібралися в ординаторській, щоб добрим словом пом'янути Івана Трохимовича.
- Ось така старість... не дай Бог нам так піти.
- Та ви що, не бачите - там невістка всім заправляє? А їй на старого плювати. У нас же Трохимович майже півроку у відділенні лежав. Часто сімейка навідувалася? Тільки тоді, коли пенсію отримував.
Жінки сиділи, згадували старого і тільки головами хитали. Воно й не дивно. Коли Івана Трохимовича привезли сюди, він був лежачий. Лікарі діагноз поставити не могли. Від старості ліків немає. А дід геройський. Пройшов війну, мав ордени, медалі. Пенсія у нього велика - буде більше навіть, ніж якщо скласти зарплати всіх санітарок.
Тільки ось самотній, не потрібен нікому.
Була лише одна відвідувачка у старого, сусідка Таїсія Петрівна. Приносила домашні пиріжки, бульйончик, котлетки. Вона і розповіла, що у Трохимовича є син Анатолій, невістка Люська та онук Павло.
- Чекають, коли дід на той світ відправиться, щоб в його квартиру молодший - Павло міг в’їхати. А вона у нього велика, трикімнатна, у самому центрі. Трохимович же ветеран заслужений, - напівпошепки розповіла сусідка.
Через півроку в лікарні дізналися, що старий доплачував їй із своєї пенсії за те, що в магазин ходила, їсти варила, прала і прибирала.
Невістка – пробивна, домовилася з кимсь із керівництва, щоб діда з лікарні не виписували. А самі тим часом в квартирі ремонт затіяли. Внучок Павлик вже налаштувався туди перебратися.
- Старого здихались, і спочинку його чекають, - тільки й хитали головами санітарки. Особливо шкодувала діда Ніночка. Вона, як тільки видавалася вільна хвилинка, любила з ним посидіти і поговорити. Іван Трохимович прожив цікаве життя.
- У тому, що мене тут залишили, я сам винен... - раптом мовив старий. - Більше роботою займався, а не сином. А ще жінок любив. Ох і було їх у мене, - по-молодецьки загорілися очі. - Гріх один маю великий. Не знаю, чи вибачить мені...
Ще дев’ять днів не минуло, як дружина почала підганяти Анатолія, щоб він пішов оформляти у нотаріуса спадщину. Той відмовлявся, лінувався. Мовляв, куди поспішати, все одно раніше ніж через півроку квартиру ніхто не перепише. А він - єдиний законний спадкоємець.
Але дружина таки дістала його, і пішов по батьківський спадок.
Коли через півтори години Анатолій влетів у квартиру, на ньому лиця не було.
- Я не знаю, що це таке... Як так сталося, - почав лепетати, заїкаючись.
- Та кажи вже, не мимри! - гримнула дружина.
- Батько свою квартиру ще рік тому... продав, - випалив одним махом.
На Люськіному обличчі недовіра змінилася подивом, а коли до неї дійшла суть сказаного, то вона вже палала від гніву.
- Що ти мелеш?! Як продав ?! Кому ?! Куди ти дивився?!
Анатолій лише голову в плечі втягнув: що він міг сказати? З батьком майже не розмовляв в останні роки.
Люська, звичайно, просто так не здалася...
Через знайомих почала дізнаватися, коли старий встиг квартиру продати і кому. Адже в лікарні він жив тільки останні півроку. У трикімнатній квартирі ж нічого не змінилося і ніхто чужий не приходив. А якщо продав квартиру, то куди подів гроші? На банківській картці майже нічого не було.
Люська вирішила сама поїхати до покупця квартири.
Жила в приміському селі жінка. У старому, але доглянутому будинку. Марія виявилася, на думку Люськи, звичайною селючкою. Натруджені руки, сива... Правда, обличчя зберегло сліди колишньої краси.
- Ну, і як це розуміти? Як ви примудрилися нашу квартиру прибрати до рук? - відразу почала наступ грізним голосом.
На крик з будинку вибігли жінка і хлопець, видно, її рідня.
- Ви чого розкричалися? Чого від бабусі хочете? Коли з’ясували причину несподіваного візиту, Ольга (так звали молодшу господиню) посміхнулася.
- Ось, значить, як татко вирішив свої гріхи замолити. За те, що маму в 16 років покинув вагітною і вирішив кар’єру робити, за всі її сльози, моє приниження, квартирою розрахувався...
Виявилося, що ще два роки тому Іван Трохимович на міському ринку випадково зустрів Марію. Відразу нахлинули спогади, як після війни молодим офіцером призначили керувати колгоспом, як він не давав проходу молодій красуні Марусі, домігся її, а потім відправився в вищу партійну школу і забув про просту дівчину.
Під час тієї зустрічі він довго стояв біля неї, поки жінка не продала все своє молоко. Забирати її приїхала дочка. Вона як дві краплі води була схожою на нього... Івану Трохимовичу нічого не треба було говорити.
Через кілька місяців він переписав у нотаріуса квартиру на свою першу кохану. А щоб ніхто не зміг потім оскаржити, оформив договір купівлі-продажу. Грошей, звичайно, не взяв.
Бідні син і невістка! Журилися-журилися, та нічого вдіяти не змогли. Пішов дід навічно і поховав з собою їхні мрії...
