"Чоловіки плачуть. І це нормально": психологиня про реабілітацію військовиків
Майже два роки психологиня Марія Родзяк працює в Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни, де допомагає військовослужбовцям з ампутаціями та травмами спинного мозку.
Про важливість підтримки для військовослужбовців, які повертаються з фронту, та роль психолога в їхній реабілітації Марія Родзяк розповіла Суспільному
За її словами, військовикам складно переживати втрату побратима.
- Ця тема болюча і досить часто проживається слізно. Коли ми працюємо, буває таке, що чоловіки плачуть — і це нормально. Тому я завжди їм говорю, що це не знецінює вас як чоловіка, а допомагає прожити певні складні етапи вашого життя. Зазвичай я вже підготовлена. У мене є серветки, я їм пропоную воду, якщо вони потребують, — розповіла психологиня.
Вона додала, що після особистої втрати почала добре відчувати пацієнтів, які опинилися в такій же ситуації.
- Коли ти з ними говориш — чітко знаєш, що в них всередині, які емоції в них виникають. Ти дуже добре розумієш, як їм складно з цим змиритися, тому що військовики в зоні бойових дій стають дуже рідними з побратимами й дуже близькими, - каже Марія.
Психологиня пояснила, що дружина після повернення чоловіка із зони бойових дій зазвичай очікує, що він буде робити все те, що й до цього. Але він — травмований і не завжди може бути таким як раніше, і на фоні цього виникає дисбаланс пари.
- Якщо немає підтримки рідних, то це поглиблює їхній емоційний стан. І від того це складніше. Він вважає, що нікому не потрібен, не має підтримки й опинився сам на сам із собою. Насправді ми всі потребуємо підтримки. Турбота, увага, прояв доброти — це вже фундамент того, що людина не сама. Якщо немає підтримки від рідних, вони можуть її отримати ззовні. Це може бути побратим, або хтось із медперсоналу, або пересічний знайомий, з яким вони зустрілися, поговорили, — зауважила Марія Родзяк.
Психологиня поділилася досвідом роботи зі своїм першим пацієнтом. Наразі вони підтримують зв'язок. Тепер він — її колега:
- Пам'ятаю, коли до нього прийшла, то три-чотири заняття я відчувала напругу між нами. Потім, коли ми почали говорити, він мені сказав, що він мене тестував, приглядався з чим я прийшла, хто я така. Цей процес адаптації й взаємодії відбувається з кожним.
Психологиня розповіла, що перед візитом до пацієнта, завжди читає історію хвороби. У неї був випадок, коли вона розуміла наслідки травми пацієнта й було складно наважитись прийти на зустріч:
- Я пам’ятаю, що я тоді прочитала історію і емпатично відчула, що це складно, що це буде виклик для мене. Щоб прийти до нього, я тричі доходила до дверей й тричі поверталася назад. Сідала, налаштовувала себе на те, щоб піти й зустрітись з пацієнтом.
Марія Родзяк розповіла, що є пацієнти, які діляться тим, що відбулось із ними в житті:
- Для мене це дуже цінно і важливо. Це їхнє душевне, домашнє, але вони діляться цим. Це дуже щиро для мене. Найбільша нагорода — це вдалий кейс, це те, що ти допомагаєш людині й бачиш результат.
