"Буду "пускати коріння" у Рівному": історія мешканки з Херсонщини

Наталія Гупалюк народилася і виросла в Острозі. У 18 років вийшла заміж і поїхала за чоловіком на Херсонщину. Жила родина поблизу Залізного Порту. Там народилися її двоє синів. Жінка здобула освіту, працювала соціальним працівником у службі для сім’ї, дітей та молоді.

У перший день повномасштабного вторгнення окупанти зайняли їхній населений пункт.

- Організовувати демонстрації беззбройній людині перед окупантом з автоматом у руках – безглуздо, - згадує жінка. - Тож ми протиставили їм нашу мовчазну непримиренність – відмовлялися від російських паспортів, не брали їхньої гуманітарної допомоги. Ми чекали своїх. Наші вулиці спорожніли, люди пересувалися перебіжками, озираючись. Не було Інтернету, зв’язку. Ніхто не знав, як далеко просунувся ворог, невідомість просто вбивала, але ми вірили, ні, ми знали, наші повернуться.

Окупанти заблокували найменшу можливість доставки продуктів у магазини, ліків – в аптеки. І тоді люди знову протиставили їм монолітну згуртованість. Всі медикаменти, навіть протерміновані – хто що мав, – у кульочках позносили у аптеки, а там їх ділили по дві-три таблетки і давали тим, хто потребував. Фермери потихеньку мололи зерно у віддалених селах і привозили борошно у пекарню. Жінки позбирали дріжджі і теж принесли у пекарню, де з них зробили закваску, на якій пекли хліб. В умовах окупації люди згуртувалися, як ніколи.

У батьківську хату Наталія повернулася у червні минулого року, після того, як її застерегла колега по роботі: «Тобою, як соціальним працівником служби в справах сім’ї, дітей та молоді, який має відомості про різні категорії населення, зацікавилися окупанти. Тікай!».

Наталія розуміла, що окупанту потрібні списки і контакти вразливих категорій населення, яких вони могли б підкуповувати різними подачками, але, головне, списки учасників бойових дій та їхніх родин, АТОвців, ветеранів, яких вони просто фізично знищували. Тому вона цілу ніч палила документи, знищувала усю інформацію у комп’ютері, а потім покидала у машину речі, які трапилися під руку, посадила сина і сусідську дівчинку (дитину попросила вивезти мати) й втекла.

- Все вирішували години, – розповідає Наталія. – Їхала полями, плуталася грунтовими дорогами, спостерігала потрощену військову техніку, то тут, то там із землі стирчали хвости ракет, – пригадує Наталія. – Таким чином проїхала 400 кілометрів, подолала понад 50 постів. Розумію, що мені просто пощастило – вороги не встигли внести мене у спеціальні списки «невиїзних», а тому я проїжджала пости і ніхто мене не зупиняв. А у Василівці вже формувалася колона на Запоріжжя. Увечері на дві години сторони припиняли вогонь, щоб люди могли подолати так звану «сіру» зону. Припинення вогню можна було назвати умовним, бо це якраз ЗСУ припиняли вогонь, а окупанти – ні. Тож жодної впевненості у тому, що доберемося до Запоріжжя живими не було ні у кого. Але знову пощастило, того дня була тиша. Із Запоріжжя жінка без пригод добралася до Острога, до батька.

Перший час її дивувало, що вулицями спокійно ходять люди, не перебігають, не ховаються, а спокійно крокують у своїх справах, зупиняються, щоб поспілкуватися із знайомими, що у магазинах прилавки заповнені продуктами, що їжу не треба економити, розраховувати кожну порцію, щоб вистачило на довше. Коли шок минув, Наталія стала на облік у службі зайнятості, де їй запропонували освоїти фах візажиста. П’ять місяців вона вчилася у Рівненському центрі професійно-технічної освіти державної служби зайнятості. Під час навчання слухачка охоче брала участь в психологічних тренінгах, приходила на індивідуальні консультації, які проводили працівники психолого-виховної служби.

Як жінка визнає сама, професійна психологічна підтримка їй була дуже потрібна. Закінчивши курси, Наталія почала працювати сама на себе і нині надає розширений спектр послуг – робить манікюр і візаж.

- Буду «пускати коріння» у Рівному, де нині вчиться мій молодший син і я знайшла свою нішу як фахівець індустрії краси. У майбутньому планую розвиватися як майстер. Та найбільше моє бажання – мир в Україні. Тільки той, хто пережив жахіття окупації, в повній мірі може оцінити спокійну мирну буденність, коли можна мріяти і планувати своє життя, - каже Наталія.

Читайте також